Ми розлучалися з дружиною, почали ділити нажите. І тут несподіванка. “Забирай його!” — сказала дружина. “Ви з ним — два сапоги пара!”
Так у нашому домі з’явився красені какаду з котячим ім’ям Маркіз, якого мама одразу перейменувала на Кешу.
Цей папуга дістався мені під час розподілу майна після розлучення, хоча насправді він не був спільним — жив у її домі ще до нашого знайомства.
Кеша був гарний у всьому, але одна вада не давала нам спокою: папуга мовчав. Усі наші спроби витягти з нього хоч слово закінчувалися невдачею. Він мовчав, як партизан на допиті. Лише дідусь не схвалював наших старань.
“Відчепіться від папуги!” — бурчав він. “Вам більше поговорити ні з ким?”
Мабуть, через це вони з Кешею і знайшли спільну мову. Дідусю подобався цей уважний і мовчазний слухач, а папуга любив, схиливши голову, слухати його розмови, коли той щось майстрував або вечорами сідав за чарку.
Зрештою ми вирішили показати Кешу сусідці, у якої були два балакучих хвилястих папужки. Вона славилася як майстриня навчання птахів українській мові. І як ви здогадуєтеся, Кеша справив на неї незабутнє враження.
Вона була в повному захваті! Довго ходила навколо нього, захоплено вигукувала щось, а потім раптом захотіла погладити. Протягнула руку й торкнулася пальцем голови мирно дрімаючого папуги.
Кеша відкрив одне око, невдоволено похмурився на незнайому пані й раптом чітко вимовив:
“Відчепіться від папуги!”
Сусідка знепритомніла, а Кешу з того часу прорвало. Вийшло, як у тому анекдоті про німого хлопчика, який одного разу за обідом раптом сказав: “Суп пересолений!”, а на запитання: “Чого ж ти мовчав десять років?” — відповів: “До цього все було нормально!”
Так і Кеша. Мовчав-мовчав, а потім заговорив. Біда була в тому, що говорив він голосом, інтонаціями, і, головне, словниковим запасом дідуся. Дідусь, ще дужісенький дід, був на війні водієм, повернувся без ноги й все життя працював теслею. За словом у кишеню не ліз і мав словник, який із самого початку легко було впізнати. Чому папуга обрав саме його — залишається загадкою, але факт залишається фактом: лаявся Кеша як тесля, майстерно й голосно.
Сусідка була шокована, але не здалася. Вона вирішила взяти Кешу під свою опіку.
Навчити його добрим манерам й правильній українській мові. За власною ініціативою вона майже що дня приходила й займалася з ним за якоюсь імпортною методикою.
Дідуся це сильно дратувало, але він стримувався. Лише після її відходу невдоволено бурмотів щось під ніс.
Зрозуміло, що вона не досягла жодного успіху. Зрештою, зневірившись, сусідка кинула заняття — на радість дідусеві.
А через місяць-другий, коли ми всією родиною пили вечірню каву, вона заглянула до нас, щоб дізнатися, як Кеша.
Папуга, що сидів з нами на кухні, побачивши сусідку, підняв голову й раптом промовив:
“Бережіть папугу! Кеша — пташка дорога!”
Це була фраза, якій сусідка безуспішно навчала Кешу місяцями. І навіть те, що він сказав це дідусевим голосом, не змогло зіпсувати її радості. Здавалося, навіть сльози навернулися.
А папуга, поглянувши на радісну сусідку, додав тим же дідусевим голосом:
“Краще б кота навчила говорити, торохтіла дурна…”
Автор: Геннадій Піменов.
