Розлучення в травні: Він пішов до “молодшої та красивішої” та ще й двері гримнув
Розлучилася з чоловіком у травні. Він пішов, грюкнувши дверима, до тієї, яка була “молодшою та вродливішою”. Але це вже дрібниці.
Мій чоловік був звичайним. Перед весіллям здавався турботливим і ніжним, з усіма кліше романтичних віршів. Потім пробна версія закінчилася, і ліцензія виявилася обмеженою.
Нічого злочинного, звичайно. Але була одна заноза. Він почав рахувати кожну копійку. І завжди з викривленням.
Так, він заробляв у середньому на двісті євро більше за мене (зарплати коливалися, але незначно). І це значило, що він був “годувальником”, а я тягла весь дім на собі. А ось витрати він розраховував за особливою формулою.
Якщо покупки були “для дому”, то це означало, що це він витрачався на мене.
“Для дому” це машина з щомісячними платежами у триста євро, на якій він раз на тиждень возив мене до АТБ.
“Для дому”, тобто “для мене”, це ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
“Для мене” це одяг і іграшки дитини, дитячий садок та педіатри.
“Для мене” це оплата комуналки, бо це я займалася цим. І якщо гроші йшли з моєї руки, то це були “мої витрати”.
Все це було “для жінки”. Отже, “для чоловіка”, як виявилося, залишалися лише дрібниці з сімейного бюджету. В його очах та в очах його родини я була “дірою у фінансах”. Заробляла менше і витрачала майже все, що він приносив. Він обожнював наприкінці місяця іронічно запитувати, скільки в мене залишилося. І, звичайно, нічого не залишалося.
Останній рік нашого шлюбу його улюбленою фразою було: “Треба скоротити твої витрати. Тобі завжди забагато.” І скорочував.
Спочатку ми домовилися залишати собі по сто євро на особисті витрати, а решта йшла на спільні потреби. Потім він вирішив залишити собі ще й різницю між нашими зарплатами. Тобто він відкладав двісті, а я залишалася зі своїми ста.
Пізніше він зробив нові розрахунки і зменшив свій внесок ще на сто. Пояснення? “Твій шампунь коштує пять євро, а я мию голову милом.”
Врешті, останній рік я мала пятсот євро на місяць на витрати для дому, продукти, оплату машини та дитину. Двісті давав він. Триста я. Цього ніколи не вистачало.
Я перестала відкладати сто на себе і вкладала всю зарплату чотириста у дім. Виживала на преміях та дрібних додатках, постійно чуючи, що я марнотратна. Що це він мене утримує. І що затягне мені пояс ще тугіше.
“Чому ти не розлучилася раніше?”
Я була дурною. Вірила йому. І його матері. І своїй. Вони переконали мене, що все так і є: він мене утримує, а я не вмію поводитися з грошима. Ходила в поношеному одязі, рахувала кожну копійку, ковтала знеболюючі і відкладала візит до стоматолога, бо державна клініка була на ремонті, а на приватну не вистачало.
А тим часом він витрачав триста євро на місяць на примхи. Пишався тим, що вміє “керувати особистим бюджетом”. Купував нові телефони, фірмові кросівки, сабвуфер у машину за безглузду ціну.
А потім ми розлучилися. Великий “годувальник” полетів у обійми тієї, що не носить секонд-хенд, ходить у спортзал і не вигадує вечері з того, що залишилося в холодильнику, або не вяже дитині шкарпетки з решток пряжі.
Я, звичайно, плакала. Як я виживу без його “утримання”, з дитиною на руках? Затягнула пояс ще тугіше, дивлячись у майбутнє з жахом.
А потім прийшла зарплата. Точніше, вона завжди приходила, але цього разу на рахунку ще й залишилися гроші. Багато грошей. Раніше я вже була в мінусі на кредитці, коли приходила зарплата.
Потім була авансова виплата. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла сльози і взяла аркуш паперу. Почала рахувати. “Надходження” та “Витрати”. Так, його зарплата зникла точніше, ті двісті євро, що він мені залишав (бо триста завжди залишав собі). Зник і платіж за машину триста євро.
На продукти тепер я витрачала вдвічі менше. Ніхто не нарікав, що курка це не справжнє мясо. Ніхто не вимагав свинини, біфштексу чи наваристішої юшки. Ніхто не кривився до дешевого сиру. Ніхто не просив пива. Солодощі не зникали за хвилину.
І ніхто не казав: “Твої пироги відстій. Хочу піцу.”
Я ПОЛІКУВАЛА ЗУБИ!!! Боже, Я ПОЛІКУВАЛА ЗУБИ!!!
Викинула старий одяг і купила новий, простий, але пристойний. Вперше за пять років сходила до перукаря.
Після розлучення він почав щось присилати на дитину. Сімдесят євро, які покривають садочок та футбольну секцію.
На Різдво він дав мені ще пятдесят, з написом: “Купи дитині гідний подарунок, а на себе не витрачай, я тебе знаю.”
“На себе”. Я сміяЯ сміялася ще голосніше, глянувши на новеньку відеоконсоль, яку мій син вже з нетерпінням розпаковував виявилося, що його “жалюгідні сімдесят євро” навіть не покрили половини тієї радості, яку ми змогли собі дозволити без його скупих розрахунків.
