Розійшлись через тиждень після весілля
— Ти з глузду з’їхав?! Який розлучення?! — Маріана кинула на підлогу букет засохлих троянд, який ще вчора здавався їй найпрекраснішим у світі. — Ми ж тільки що одружились! Тиждень тому!
— І що з того? — Ігор навіть не відірвав очей від телефону. — Вийшла помилка. Буває. Краще відразу виправити, аніж мучитись роками.
— Помилка?! — голос Маріани перейшов на віск. — Я для тебе помилка?! Наше весілля — помилка?!
Ігор нарешті підвів погляд, дивився на дружину. На колишню дружину. Чи як тепер правильно?
— Слухай, Марішко, ну що ти розводиш драми? Я ж по-доброму. Не підходимо ми один одному, і все. Я зрозумів це ще в першу шлюбну ніч, коли ти влаштувала скандал через те, що я не почистив зуби.
— То почисти зуби! Що тут складного?!
— А чому я повинен? Вдома ніколи не чистив перед сном, і нічого, нормально жив.
Маріана опустилась на диван, схопилася за голову. Невже вона справді сім років зустрічалася з цією людиною і нічого не помічала? Чи помічала, але думала, що після весілля все зміниться?
— Ігорку, любий, — вона намагалася говорити спокійно. — Ми ж любимо одне одного. Пам’ятаєш, як ти робив пропозицію? На колінах стояв, клявся, що я буду найщасливішою…
— Це була романтика. А життя — воно інше. Ти сама подумай: тиждень живемо, і щодня сварки. Вчора дорікала, що я шкарпетки не в кошик кинув. Позавчора — що тарілку після борщу не вимив одразу. А сьогодні зранку — чому я каву собі зварив, а тобі ні.
— Та я ж ще спала!
— Ну от бачиш. Мені що, тебе будити, питати, чи хочеш кави? А якщо не хочеш, а я розбудив — знову скандал буде.
Маріана розгублено дивилася на чоловіка. Невже він серйозно? Невже ці дрібниці для нього привід зруйнувати сім’ю?
— Ігорку, — вона підійшла до нього, хотіла обійняти, але він відсторонився. — Та це ж дурниці! Ми притерлися, звикнемо. Всі пари через це проходять!
— Не хочу я притиратися. Мені і так добре було. Навіщо я взагалі одружувався?
Це питання зависло в повітрі. Маріана відчула, як усередині щось обірвалося. Сім років стосунків, рік підготовки до весілля, купа витрачених грошей, гості, які ще питають, як медовий місяць…
— Знаєш що, — вона випросталася, витерла сльози. — Може, ти й правий. Може, ми справді поспішили.
Ігор здивовано подивився на неї.
— То ти згодна на розлучення?
— А що мені лишається? Силою тебе любити змушувати? — Маріана взяла з комоди святкову фотографію. На знімку вони обидва усміхалися, щасливі, закохані. — Тільки поясни мені одну річ. Якщо ти не хотів одружуватися, навіщо робив пропозицію?
Ігор почухав потилицю.
— Та як навіщо… Ти ж постійно натякала. То подруга вийшла заміж, то інша. То кажеш, нам уже час… Я думав, коли так треба, значить, треба.
— Треба? — повторила вона. — Ти одружився зі мною, бо треба?
— Ну не тільки тому. Ми ж добре жили разом. Ти смачно готувала, прибирала… Я думав, після весілля так і буде.
— А що зараз не так?
— Та якась ти нервова стала. Все тобі не подобається, все не так. Раніше таких зауважень не було.
Маріана знову сіла на диван. Так, раніше вона мовчала, коли Ігор розкидував шкарпетки. Прибирала за ним сама, готувала, прала. А чому мовчала? Бо боялася. Боялася, що він піде до іншої, якщо вона буде занадто вимогливою.
— Може, я й була нервова, — повільно промовила вона. — Але знаєш чому? Бо чекала від тебе хоч якоїсь участі в нашому спільному житті. Мені здавалося, що чоловік — це партнер, а не дитина, за якою треба прибирати.
— Ось саме! — оживився Ігор. — Я не хочу, щоб за мною прибирали і мені вказували. Хочу жити спокійно.
— А я хочу жити з чоловіком, а не з жильцем.
За вікном почав стукати дощ. Маріана раптом згадала, як вони познайомилися. У кав’ярні, вона сиділа сама, читала книгу, а він підійшов знайомитися. Такий гарний, посмішкуватий, уважний. Квіти дарував, у театри водив, навіть вірші читав напам’ять.
— Пам’ятаєш, як ти мені Шевченка читав? — запитала вона.
— Пам’ятаю. А що?
— Нічого. Просто пам’ятаю.
— Марішко, — Ігор сів поруч. — Ну нащо ми себе мучимо? Давай по-чесному: ми не підходимо один одному. Ти хочеш одного, я — іншого. Ти домашня, сімейна, а я люблю свободу. Ти хочеш дітей…
— А ти не хочеш?
— Поки ні. Може, колись, але не зараз. А ти щойно про дитячу кімнату почала.
Маріана кивнула. Так, почала. Їй тридцять два — хочеться сім’ї, дитини. А він… йому тридцять п’ять, а він наче так і залишився студентом.
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Розлучимося.
— Серйозно? — Ігор навіть підсвітився. — Ну нарешті ми домовилися!
— Тільки за одЧерез рік Маріана гуляла в парку з маленьким сином на руках, а Андрій сміявся поруч, і вона зрозуміла, що нарешті знайшла справжню любов.
