Мій щоденник. Розрив, що врятував мене.
«Марічко, що це ти витворяєш?! голос Миколи гуркотів по квартирі. Куди це ти вирядилась у такому?!»
«У театр іду, якщо дозволиш! я поправила перед дзеркалом нову блузку, куплену на розпродажі. З Галиною умовились, давно хотіли подивитися виставу».
«Який ще театр?! Дім стоїть! Миски немиті, сорочки мої не випрасувані! А вона в театр! Микола схопив мене за руку, розвернув до себе. Негайно переодягайся і заходи до справи!»
Я рвонула рукою, вивільнилась, але на зап’ясті лишився червоний слід від його пальців.
«Миколо, ж ми учора про це говорили! Весь день вдома просиділа, усе переробила. Хочу лиш один вечір для себе, що тут такого?»
«Для себе?! він зневажливо всміхнувся. А хто тебе годує, одягає? Хто дає дах над головою? Я, між іншим, після роботи прийшов, хочу поїсти як слід, а не твої бутерброди жувати!»
Я мовчки пройшла до кухні, дістала продукти з холодильника. Руки тремтіли, усе всередині згорнулось у тугий клубок. Ще зранку я так тішилась вечору, навіть зачіску зробила, туфлі начистила. А тепер
«Ось так то! Микола вдоволено буркнув, врубив телевізор голосніше. І швидше! Я! голодний, як вовк!»
Поки сковорода розігрівалась, я нишком визирала у вікно. Подвірям жінка мого віку виводила собаку, сміялася, розмовляючи по телефону. Як щасливою вона здавалась! Вільна, легка
«Марічко! Ти що там заснула?! гримнув з кімнати чоловік».
«Готую вже! відгукнулась я, квапливо перевертаючи котлети».
Микола зявився на порозі, сперся об одвірок.
«Слухай, завтра ввечері до мене Петренко завітає, справи вділочок. Тож ніяких твоїх подружок, сидиш вдома тихо, чай подаси, якщо попросимо».
«Та ж завтра субота, несміливо заперечила я. Ми з дівчатами хотіли в кавярню»
«Які ще дівчата? Тобі сорок три, Марічко, опамятайся! Пора вже мозок до голови прикласти. Дім, сімя от твоє місце. А не всякі дурниці з подружками».
Я поставила перед ним тарілку, сіла навпроти. Їсти не хотілося, у горлі стояв ком.
«Миколо, чому ж ти так зі мною? Раніше ж був інший Ми разом ходили у театр, до кіно, квіти дарував»
«Раніше! махнув він рукою. Раніше ти була молодшою, кращою. А зараз що від тебе лишилось? Поправилась, постаріла, вдягаєшся наче бабуся. Соромно з тобою серед людей показатись!»
Слова били гірше за удар. Я встала, почала збирати зі столу. Сльози підступали, але я стримувалась. Не хотіла давати йому нового приводу для глузування.
«Та не реви! Микола скривився. Не терплю цих жіночих мокрих слів. Краще подумай, як себе до ладу привести. Може, у спортзал запишешся, дієту почнеш. А то зовсім запустилась».
Коли він пішов дивитись телебачення, я дістала телефон, написала Галині: «Не виходить сьогодні, вибач. Переносимо».
Відповідь прийшла миттєво: «Марічко, знову що трапилось? Вже третій раз за місяць! Так не можна!»
«Все гаразд, просто термінові справи, набрала я й тут же видалила. Написала коротше: «Все добре».
Та Галя не заспокоїлась: «Приїжджай до мене зараз же. Серйозно».
«Не можу, Микола вдома».
«Марічко, ми подруги двадцять років. Бачу, що з тобою діється. Годі це терпіти!»
Я поклала телефон у стільникову шухляду, під купу паперів. Галя не розуміє, вона розлучена, живе сама, легко давати поради. А дім? Іпотека, яку ми з Миколою тягнемо? Куди я піду?
Наступного дня, коли чоловік пішов
Через рік Вікторія, сидячи в кав’ярні з новим альбомом эскізів (прихована мрія, теперша реальність), ловила себе на думці, що відчуття власної вартості це найвигідніша “валютна операція” її життя.
