Сумніви, що руйнують
Марійка сиділа на кухні, підперши щоки долонями, і дивилась у вікно, у чорне нічне скло, ніби намагаючись щось там побачити. Очі її були втомленими, а обличчя — сірим. Раптом двері тихенько скрипнули, і в кухню увійшла свекруха — Наталя Олексіївна.
— Чого так пізно сидиш? — запитала вона, наливаючи собі води з глечика.
— Думки мої, Натале Олексіївно, — ледве чутно відповіла Марійка.
Жінка відпила води і вже збиралася йти, але Марійка раптом підняла голову:
— Заждіть, будь ласка. Треба поговорити. Тільки двері закрийте…
Наталя Олексіївна зупинилась, трохи насторожившись:
— Що трапилось?
— Сідайте. Я… маю вам розказати про Богдана…
Свекруха сіла, тримаючи склянку в руці, а Марійка почала. І чим більше вона говорила, тим блідішою ставала мати її чоловіка. Почуті слова ніби відібрали в неї мову.
— Ні, Марійко, я людей серед ночі не виганяю. З дитиною поїдете вранці. Якраз на роботу треба вставати — от і розбудите.
— А може, ремонт відкласти? Ми з Яриком могли б на літо поїхати на дачу, а зараз холодно… Та й Богдан якраз повернеться…
— Не можна. Зараз вигідно — потім ціни злітать, та й літом жити у пилу не хочу.
— Усе одно пил буде, — обережно зауважила Марійка.
— І речі ваші, до речі, теж треба винести. Я вже казала. Не роби з себе жертву. Мій син тебе з дитиною прийняв — могла б хоча б мовчати.
— Та це ж ваш онук! — вирвалося у Марійки.
— Так? А ось у Богдана донька від тієї, що за кордоном. Ось вона — моя онука. А цей… ще треба довести.
Марійка завмерла. Те, що сказала свекруха, було ударом під дих.
— Йому майже чотири. Ви тільки зараз це кажете? І куди ж нам іти з дитиною?
— Не знаю, — знизала плечима Наталя Олексіївна. — Мені байдуже.
З Богданом Марійка познайомилась п’ять років тому. Він не був красенем, але здавався надійним. Вже не до любові — обоє були дорослі, з життєвим досвідом. Вона — кухар у шкільній їдальні, він — робітник, який часто їздив за кордон на заробітки. Завагітніла — він одразу запропонував розписатися. Без весілля, просто до ЗАГСу.
Жили у його матері. Наталі Олексіївні не подобалось, що в її домі оселилась чужа жінка, та ще й у положенні. Вона звикла до тиші, самотності, розміреного побуту. А тут — хтось співає у ванній, шаркає по підлозі, а потім ще й немовля, яке реве вдень і вночі. Та ще й син тепер менше допомагав на городі.
Найголовніше — вона не вірила у почуття Марійки. Вважала, що та вийшла за Богдана з розрахунку. І сумнівалась: а чи справді Ярик — її онук?
Зараз вона вирішила зробити ремонт. І наперед наказала: нехай Марійка з дитиною виїжджає. Та вперлася — каже, нікуди. Хоч тітка була готова прийняти. Свекруха не поступалась. Її дратувало все: від іграшок на підлозі до запаху дитячого пюре.
Коли Богдан раптом перестав відповідати, Марійка схвилювалася. Він так ніколи не робив. Уночі вона не стала дзвонити, але вранці телефон був вимкнений.
— Він ніколи не вимикає, — сказала Марійка, заходячи на кухню. — Щось не так.
— Спить, мабуть, — буркнула свекруха. — Чого ти раптом злякалась?
— Ми щодня листуємось. Такого ніколи не було.
— Подзвони на роботу. Давай.
Марійка набрала номер. За хвилину поблідла.
— Він у лікарні. Його забрали… Йому стало погано.
— Як?! — Наталя Олексіївна присіла. — Хто дізнався?
— Його… перша дружина. Вона у курсі. Нас вважали зайвими повідомити.
— Я поїду! — схопилась свекруха.
— Ні, у вас ремонт. Я Ярика до тітки, а сама — до нього. Усе з’ясову.
За три тижні Марійка повернулась із Богданом. Він був у важкому стані — з наслідками інсульту. Ліва сторона слухалась погано, але він говорив, жартував, намагався.
Марійка не відходила від нього ні на крок. Шукала лікарів, домовлялась про реабілітацію, спала по три години, мчала на процедури, на укол— Затеперік я знаю, що справжня родина — це не кров, а ті, хто поруч у найважчий час.
