**Бабуся з двадцять третьої: історія самотності та маленького дива**
Дитинко, сиджу я тут у домі для літніх і згадую минуле. Жила колись у нашому підїзді бабуся з двадцять третьої квартири. Ніхто її не любив, навіть імені її не памятали ні як звуть, ні по батькові. Та й кому це було потрібно?
Вона була крихітною, з сивим волоссям і товстими окулярами, скріпленими брудним лейкопластирем. Ходила тихо, шаркаючи старими, потертими черевиками. У руці полиняла авоська, а поруч маленька собачка, яка гарчала на кожного, хто наближався до її дверей. А відвідувачів було багато, адже сусідів дратувало три речі.
По-перше телевізор. Він гудів від ранку до ночі на повну гучність. По-друге таргани, що повзали з її квартири по всьому підїзду. І по-третє задушливий сморід, який ніяк не вивітрювався, навіть у ліфті пахло немов у старої комори.
Люди сварились, питали: “Коли ж це скінчиться?” А бабуся лише примружувала очі, усміхалась, ніби мала дитина, і відповідала:
От-от, зараз
І на час усе затихало. Але ненадовго, бо скоро все починалось знову.
А знаєте, як її звали? Ольга Іванівна. Їй було майже вісімдесят. Минулої зими вона важко захворіла простуда забрала майже весь слух. Хотіла слуховий апарат, але пенсія в 3 000 гривень ледь вистачало на комуналку, ліки та корм для собачки Цупки її єдиної радості.
Ця Цупка зявилась у неї давно, коли помер чоловік, а діти та родичі забули про неї. Ольга йшла під дощем і побачила на смітнику маленьку, тремтячу собачку. Хотіла пройти повз, але та пішла за нею. Так і залишилась її єдиним другом.
Та квартира нагадувала відьмину халупу: бруд, сморід, таргани. Але Ольга або не помічала, або вже звикла. Сусіди ж з кожним днем сердились більше.
А потім зявилась Наталка нова сусідка, сама з маленьким сином Дениском. Спочатку вона не звертала уваги на хаос, але одного вечора, побачивши тарганів на своїй кухні, злякалась. Тоді сусідка знизу розповіла їй про Ольгу Іванівну. Про телевізор, сморід і самотність.
І Наталка зрозуміла. Вона почала приходити до бабусі: приносила їжу, мила підлогу, грала з Цупкою. Ольга ожила у неї зявились люди, які не боялись до неї зайти.
Сморід поволі зник, таргани зникли, телевізор вже не гудів. Але пішли плітки: мовляв, Наталка хоче забрати квартиру. Їй було все одно вона знала, що робить добро.
Минув рік. Ольга Іванівна тихо пішла з цього світу. Поховали її без галасу, як вона й любила. Цупка лишилась з Наталкою та Дениском тепер вони були родиною.
Ось так, дитинко. Життя буває жорстоким, але навіть у самотності може зявитись диво коли хтось простягне руку. І тоді навіть у старості знайдеться місце для щастя.
