Таємниця, яка розірвала сім’ю
У затишному містечку над річкою, де ввечері загорялися ліхтарі, Олена прибирала на кухні. Аромат свіжоспеченого пирога ще витав у повітрі, коли раптом задзвонив телефон. На екрані з’явилося ім’я подруги Марійки, з якою Олена не спілкувалася роками.
— Марійко, привіт! Як же я рада! — скрикнула Олена, витираючи руки об фартух.
Після обміну привітаннями Марійка раптом запитала:
— Лено, ви з Тарасом розлучилися?
— Ні! Звідки ти це взяла? — здивувалася Олена, серце єкнуло.
— Дивно, тоді як ти поясниш оце? — у голосі подруги відчувався тривожний відтінок.
За секунду на телефон Олени прийшло повідомлення з фотографією. Вона відкрила його, поглянула на знімок і завмерла, ніби світ навколо розвалився.
— Трясця, як же все набридло! — увірвався в квартиру Тарас, кинувши ключі на комод у передпокої.
— Тарасю, що сталося? — здивувалася Олена. Вона завжди поверталася з роботи раніше за чоловіка, встигаючи прибрати та приготувати вечерю.
— Що, що?! Усе! — гаркнув він, зриваючи куртку. — Робота це, рутина, побут! Ні промінця, ні життя! Лено, давай махнем кудись, відпочинемо. Хоч на озеро, хоч у санаторій. Я на межі!
— Але ж відпустку треба оформити, — замислилася Олена. — Ми ж твому батькові обіцяли з дачею допомогти…
— До біса дачу! — перебив Тарас. — Вона не втече за пару тижнів, а я ось-ось лусну від усього цього! Тобі що важливіше — грядки чи я?
— Звісно, ти, — тихо відповіла Олена, бачачи, наскільки чоловік серйозний. — Я поговорю на роботі, мені не відмовлять. Два роки без відпустки.
— Значить, купую квитки? — оживився Тарас, потираючи руки.
— Купуй, — кивнула Олена. Їй і самой давно хотілося вирватися з коловороту справ: то випускний сина, то його вступ до університету в іншому місті, то потоп від сусідів зверху, через який довелося робити ремонт. Сили були на межі.
— Вирішено, — оголосив Тарас. — На озеро дорого, їдемо в санаторій. Там природа, озеро поруч, і по кишені не вдарить.
Олена не заперечувала. Вона рідко сперечалася з чоловіком. Навіть коли після потопу Тарас купив дешеві шпалери замість тих, що їй подобалися, або коли відмовив її від хорошої роботи, сказавши:
— Це ж через все місто їздити! Закинеш дім. І що, що зарплата гарна? Я, що, мало заробляю? Ось, у сусідньому магазині касири потрібні. І близько, і продукти під рукою.
Олена поступилася. Робота в магазині їй не подобалася, але вдома вона все встигала. Єдиний раз вона справді встояла, коли Тарас намагався примусити їхнього сина вступати не у той вуз, який він обрав.
— Ні! — різко сказала тоді Олена. — Наш син сам вирішує, де вчитися. Не смій тиснути на нього!
Тарас, який не чекав такого від слухняної дружини, відступив, але потім не пропускав нагоди нагадати, що з ним «перестали рахуватися». Олена кожного разу заспокоювала його, запевняючи, що це не так.
Квитки в санаторій були куплені, валізи зібрані, відпустки оформлені. До від’їзду залишалося два дні, коли зателефонував свекор, Іван Петрович.
— Лено, привіт, — голос у нього тремтів. — Тараса не можу додзвонитися. З ним усе гаразд?
— Добрий день, Іване Петровичу. Тарас у аптеку пішов, телефон вдома залишив, — відповіла Олена. — Що у вас? Голос тривожний.
— Спину прихопило, — зітхнув свекор. — Ані встати, ані сісти. Може, син заїде? Хоч маззю намаже, а то важко. Медсестра дорого бере, а сусідка, що допомагала, переїхала.
— Звісно, передам. Зараз Тарас повернеться, і ми приїдемо, — пообіцяла Олена.
Повернувшись, Тарас вислухав дружину і скривився:
— Ну от невдача? Чому саме зараз?
— Тарасю, що ти таке кажеш? — обурилася Олена. — Це ж твій батько! Хвороба не вибирає час. Поїдемо, подивимось, як він.
— У нього ж є сестра, якщо забула, — буркнув Тарас.
— Його сестра сама ледве ходить, якщо ти пам’ятаєш! — підвищила голос Олена. — Годі, поїдемо.
Бурмочучи під ніс, Тарас пішов за дружиною. Двері у будинок свекора були привідкриті. Іван Петрович стояв біля кухонного вікна, згорблений від болю.
— Не вдало повернувся, — провинувато пробурмотів він, дивлячись на сина та невістку. — Б— Яке щастя, що мама цього не побачила, — прошепотів старий, обіймаючи Олену, яка нарешті зрозуміла: справжня родина — це не кров, а ті, хто залишається поруч у важку хвилю.
