ЗЕНИЧКА-КУМА
Моя двоюрідна сестра Зеничка з дитинства була для мене взірцем. Вона мешкала у Львові, а я — у Житомирі. На літні канікули батьки щороку відправляли нас у село до дідуся та бабусі. Там ми з Зеничкою не розлучалися ані вдень, ані вночі. Ото були щасливі часи!
Усе в сестрі мені подобалось: і статура, і розкішні кучеряві коси, і львівські наряди. Хоча зараз, з висоти прожитих років, можу сказати — красунею вона не була. Дивлюся на дитячі фото — низенька, повненька дівчинка з неправильними рисами обличчя. До того ж, у Зени були проблеми з вимовою. Та її харизма та оптимізм перекривали всі недоліки. Навколо неї завжди вирували хлопці, мов бджоли навколо меду.
Зеничка могла б бути отаманшею — так ловко приборкувала всю ватагу. Діти її слухалися беззаперечно. Вона славилася як відчайдушна й жвава. В мене ж характер був тихий, покірливий… Одного разу Зеничка привласнила новеньку книжку про Вінні-Пуха з сільської бібліотеки та в кінці літа забрала її до Львова. Я тремтіла, мов осиковий лист: ану ж правда випливе! Нам тоді було по вісім років. Для мене вчинок сестри був незрозумілим. Адже ми ж були октябрятами — чесними дітьми! Та потай моя дитяча душа захоплювалась нею.
Згодом книжку довелося повернути. Дідусь наполіг, а ще й довгу мораль прочитав. А бабуся “підтвердила” його слова крапивою по місцям, де начебто треба. Того дня нас покарали — позбавили цукерок. Я страждала за мовчання, адже, як сказала бабуся: “У селі всі стіни скляні! Якщо що — баби рознесуть новину, мов вітер солому! Онуки вчителя — злодійки! Де таке чувано?”
Словом, це була родинна катастрофа. Мабуть, тому я досі пам’ятаю ту історію.
Зеничка вміла чудово плавати, стрибати з парашутом (ходила в гурток юних парашутистів), битися на рівні з хлопцями. Вражень від трьох літніх місяців мені вистачало аж до наступних канікул. Ми з нею були нероздільні, хоч і зовсім різні. Вона — вітер у полі, а я — тиха вода…
Наш дідусь був учителем. Кожне літо він “мучив” нас диктантами та творами. Я писала без помарок, гарненьким почерком, а в Зени — курячі лапки, помилки на помилках. Та їй було байдуже. Дідусь лаявся: “Як онука вчителя може так писати?!” Зеничка махала рукою — відчепіться. А бабуся грозила: “Ось Верунька вивчиться на директорку, а ти, Зіночко, тротуари местимеш!” От тобі й на…
Роки йшли, ми дорослішали. Не могТа дивуюся я тепер на нашу життєву п’єсу — вийшло смішно, злегка незграбно, але душевно і справжньо, як завжди у нас з Зеничкою.
