– Та що ти собі дозволяєш?! – голос Валентини Петрівни дрів від обурення. – Мій син жив нормально, поки тебе не зустрів!
– А тепер що, ненормально живе? – Олеся стояла посеред кухні з мокрими від сліз очима, стискаючи в руках кухонний рушник. – Може, ви поясните, у чому проблема?
– Проблема в тому, що Тарасик схуд на десять кілограмів! Слухай, у що ти його перетворила!
Тарас сидів за столом, втупившись у тарілку з недоїденим борщем, і явно мріяв провалитися крізь землю. У свої тридцять два він почувався підлітком, якого лають батьки.
– Мам, ну годі, – пробурмотів він, не піднімаючи голови.
– Не годі! – Валентина Петрівна обернулася до сина. – Ти подивися на себе в двері! Щоки запали, під очима мішки. А все тому, що вона тебе не годує!
– Як це не годую? – спалахнула Олеся. – Я щодня готую! Ось, борщ варила зранку!
– Борщ! – зневажливо фуркнула свекруха. – Водичка з буряком. А де м’ясо? Де сметана? Де нормальна їжа для чоловіка?
Олеся відчула, як у грудях все стислося. Вже півроку, як вона вийшла заміж за Тараса, і вже півроку кожний візит свекрухи перетворювався на скандал. То борщ не такий, то сорочки не так випрасувала, то квартиру не так прибрала.
– Валентино Петрівно, я стараюся з усіх сил, – тихо сказала вона. – Але у мене робота, заочна навчання…
– Робота! – свекруха розвела руками. – Яка щВона пригорнула маленького Мишку до груди, дивлячись, як Олеся й Тарас сміються, і зрозуміла, що тепер у неї є не тільки син, а й ціла родина, яку вона так довго шукала.
