ОТЧИМ ДЯДЬКО МИША
Дядько Миша був смішний. Неповороткий, як ведмежа. Низького зросту, пухкий, кучерявий. Очі маленькі, прозорі, як цукерки. Окуляри. І таке дитяче обличчя радісне, наївне.
Ярик боявся чоловіків. Стремів від їхніх голосів, сміху. Коли йому на вулиці простягали руку, як дорослому, у його шість років, миттю ховався за маму.
Марічко! Чому в тебе такий боягузливий захисник! сміялися дорослі.
Ярик не був боягузом. Він заступив сусідку Оленку, коли у неї на подвірї відібрали мяч. Просто прикрив її своїм тілом і твердо промовив:
Не чіпайте! Вона дівчинка. Зі мною справу матимете!
І хлопці пішли.
От, малеча смілива знайшлася! лише й сказали.
Оленка взяла його після цього за руку: «Давай дружити!»
А коли кошеня залізло на дерево, Ярик один за ним поліз. Добре, мама з вікна побачила, вибігла. Покликала сусідів. Ті зняли і хлопчика, і кошеня. Кішку вони з мамою забрали додому, назвали Мурчиком.
У садочку Ярик був найхоробріший, найрозумніший. Його ставили за приклад. Але чоловіків боявся як і раніше.
Це почалося у два роки. Коли так люто кричав і замахувався на маму батько. Такий великий і гарний. Чорноволосий, чорноокий, сильний. Ішов вулицею на нього озиралися. Тарас був ідеалом. Зовнішності, але не душі. Ярик не памятав, щоб хоч раз тато взяв його на руки, приголубив, обійняв.
Годі хлипати! Ти не дівчина. Хлопці не плачуть! Не виростай розмяклою. Сам спатимеш у темряві, ніяких казок на ніч. Іграшку геть з ліжка, ти не дівчина, щоб мякі іграшки до себе тягнути! Кораблик зламав? Більше іграшок не буде, неборака. Іди звідси. Іди погуляй. Не заважай. Мовчи, такі слова Ярик чув від найріднішої людини.
Набагато пізніше він дізнався, що був небажаною дитиною. І батько не хотів одружуватися з мамою, та батьки наполягли.
Він тебе любить, Ярику. Може, час мине, зрозуміє. Просто він от такий. Який є, гладила хлопчика по голові мама.
Час минав. Ставлення не мінялося.
Треба було дочекатися, поки б я сам дитину захотів! Пропонував тобі, гуманістка. От і народилося незрозуміло що, цей забитий плакса, кричав батько.
Йому не подобалося нічого в Ярику. І хлопчик поступово звик. Тато часто не був вдома. А потім і зовсі пішов. Сказав, що допомагатиме грішми. А от дитину бачити не хоче. Не таку хотів. Може, колись.
Ярикова мама була гарна. З довгим медовим волоссям, великоока. Ярикові вона здавалася русалкою. Багато працювала.
А одного дня прийшла додому з дядьком Мишею. Він був її начальник на роботі. І запропонував якось підвезти, коли мама йшла із великими пакетами.
Здоров, малюку. Я дядько Миша. Ось, зайшов до вас. Якщо невчасно, то піду. Я тут… Тобі тістечко приніс. І ось, літачок. Він у мене старовинний, ще дідусь подарував. Мама казала, що ти любиш техніку. І ще зайчика іграшкового. Дивись який, пухнастий, смішний, як справжній, промовив дядько Миша.
Голос у нього був мякий, тихий. Постояв на порозі. Ярик мовчав. Він знову боявся.
Нічого, Марічко. Я піду. Малюк із тобою хоче побути, і дядько Миша, поклавши пакети, неуІ коли вітер обіймав його біля могили, він відчував, що його папінько завжди буде навколо у шелесті листя, в запаху ромашок, у теплі літнього сонця.
