**Сімейні таємниці та новий дім**
— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати Віру.
— Обов’язково, мамо, приїдемо, — відповіла Віра, приховуючи втому в голосі. — Ліза здасть іспити, і всі разом прибудуть. Олег теж хоче. Раніше їздив до своїх у село, а як їх не стало — ані кроку!
— Як так? — здивувалася мати. — У нього ж там брати, сестри…
— Він не любить про це говорити, — тихо промовила Віра. — На могили до батьків їздимо, але лише на день, до родичів не заходимо. Олег допомагав своїм, а після їх смерті закрився через те, що почалося…
— Віро, чому ти все на собі тягнеш? — обурилася мати. — Що це за чоловік? Здоровий чоловік, а ти його шкодуєш. Себе берегти треба! Він у тебе тільки сміття виносить…
— Мамо, ми вже про це говорили. Нічого я не тягну. Любимо одне одного, і гроші він заробляє.
— Не в грошах справа! По господарству він тобі не допомагає!
— А що допомагати? Квартира у нас маленька. Прийшов, на диван ліг. Робити нема чого.
— А іншу коли купите? Дві кімнатки — і все!
— Не знаю, — зі смутком відповіла Віра. — Хотіли, гроші збирали, а тепер думаємо…
Ліза після школи збиралася вступати до коледжу, а через рік — випускний. Віра сумно згадувала село. Місто залишалося чужим, скільки б не жила. Вийдеш на вулицю — одні бабусі на лавках, шепочуться, обговорюють кожного. У селі теж є базікильниці, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Ліза іспити здасть. Олег теж поїде. Раніше що літо до своїх їздив, але після смерті батьків перестав. Навіть слухати про них не хоче.
— Як так? У нього ж рідня, могили…
— Не нагадуй йому про це, мамо. Він на могили їздить, але швидко, без зустрічей з родичами. Вони всі посварилися.
Олег був молодшим у родині. Кожну відпустку проводив у селі під Житомиром, допомагав батькам: дім лагодив, комору збудував, батькові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто докладав свої. Коли їх не стало, брати одразу розтягли все цінне. Інструменти забрали, сказавши: «Тобі в місті вони не потрібні». Із дому зникли речі, які Олег хотів взяти на пам’ять. Навіть старий сервант спорожнів.
Залишився лише набір мельхіорових ложок, виделок та ножів — десятки предметів у потемнілій коробці. Ніхто на них не позарився. Олег привіз їх додому. Віра промовчала — це була пам’ять про його батьків.
— А дім? Його ж ділити треба було, — запитала мати.
— Ні. Племінник із сім’єю вже заїхав. Є заповіт. Олег приїхав, сперечатися не став, але потім ледь не дійшло до бійки. Тепер вони в одному селі, як вороги.
— А ложки? Так і лежать чорні?
— Я їх відчистила. Олег був щасливий, як дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не користувалися…
У селі в тещі було тихо й затишно. Олег пройшовся подвір’ям, прикинув, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які тільки командували, а самі нічого не робили.
— Віро, може, паркан поставимо? Теща не проти? У нас гроші є, не будемо в неї брати, — запитав Олег перед сном.
— Спитаю про паркан.
— Там із літньою кухнею роботи багато. І ще дещо…
— І на дивані лежати не будеш? — посміхнулася Віра.
— Це не місто. Свій дім — інша справа.
Теща зраділа, що зять узявся за паркан. Вона й не мріяла про таке, думала, старого вистачить. А коли він почав лагодити літню кухню, розквітла від щастя.
— Навіщо вам дім купувати? Ось же готовий, недалеко від міста. Мені недовго залишилося, я слабка…
— Мамо, у нас Ліза. Працювати треба.
— Ліза доросла, серйозна. Весь час із книжками. Її й одну не страшно залишити. Місто поруч, їздити можна щодня. Робота знайдеться. Новий фермер добре платить, техніки в нього повно — теплиці, поля…
— Не знаю. Це великий крок.
— Дім у мене просторий, мішати не буду. Мені багато не треба. Окрім тебе, у мене нікого нема. Племінниця тільки за грішми прибігає.
— За грішми?
— Грядку прополола, звісно, не безкоштовно. Я не просила, але заплатила. У дім не пускаю, а вона б рада. Ти її знаєш — що погано лежить, те пропаде. Вона запропонувала оформити догляд за мною, щоб їй платили. Але я не зовсім безпорадна, і вік не той. Ти ж приїжджаєш. Шкода, Олег рідко бував. Беру всі слова про нього назад. Не поспішайте, подумайте про переїзд.
— Тітко, звідки у тебе паркан? Ти ж скиглила, що пенсії не вистачає! Шкодуєш мені грошей за допомогу? — почувся голос племінниці Каті.
— Ось і вона, легка на спомин… — зітхнула мати.
— Я сама поговорю, — різко сказала Віра. — Привіт, сестро. Чого ревеш?
— Та— Я просто… — почала Катя, але, не знаючи, що сказати, розвернулася й пішла геть.
