Серце, поранене розпачем: шлях до нових радощів
«Соня, між нами все скінчено!» холодно кинув Богдан. «Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені це дати. Я подам на розлучення! У тебе три дні зібрати речі. Виїжджай зателефонуй. Я житиму в матері, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова дівчина чекає на малюка! Три дні, Соню!»
Соня мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось щоразу йшло не так. Соня вела здоровий спосіб життя, а під час вагітності була обережнішою. Останнього року їй стало зле на роботі, швидка не встигла
Двері за Богданом замкнулися, і Соня, безсила, впала на диван. Сил збирати речі не було. Куди йти? Після весілля вона жила в тітки, але її вже не було, а квартиру продав син. Повернутися в село Вересневе, до бабиного дому? Орендувати житло? А робота? Питання бентежили розум, але часу на роздуми не лишилося.
Вранці двері відчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Наталя.
«Не спиш? І правильно, сухо сказала вона. Прийшла стежити, щоб не забрала зайвого.»
«Не збираюся брати старі шкарпетки твого сина, відсікла Соня. Будемо перераховувати мої речі?»
«Яка вперта! А була такою лагідною, тихою. Я ще після першого разу казала Богдану, що ти не зможеш народжувати.»
«Ви через це прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.»
«Куди везеш посуд?» знервувалася свекруха.
«Він мій, від тітки, память про неї.»
«Без нього тут буде порожньо!»
«Це не моя турбота. Зате у вас буде онук.»
«Бери лише своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка подарунок від колег. Автомобіль купила перед весіллям. Твій син має свій.»
«У тебе всього вистачає, а дітей не народжуєш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно.»
«Не жалкуєш, так? Може, спеціально так робиш?»
«Ви несете дурниці. Мені боляче навіть подумати про це.»
Соня озирнулася по квартирі її речей уже не було. Щітка, косметика, капці Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала статула кошеняти, память про бабусю. Всередині була схована кулонка і перстень не дорогі, але дорогі серцю. Богдан називав їх сміттям. Невже викинув? Соня відчинила балкон.
«Що там забула?» почувся голос свекрухи. «Збирайся та гайда!»
Кошеня знайшлося, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощаваймо. Сподіваюся, більше не побачимось.»
Соня заїхала до офісу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Усім нам шкода твоєї долі, сказав керівник. Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Будь готова половина проектів без тебе стоїть.»
«Добре, це відволіче думки. Дякую.»
«Потрібна допомога?»
«Ні.»
«Розберемося з відпускними та премією.»
«Дякую, до речі.»
Соня не шукала квартири поїхала у Вересневе. Бабусин дім стояв пусткою з її смерті три роки тому. Матір Соня не знала та померла під час пологів. А тепер і вона сама не змогла стати матірю
Година дороги і вона біля дому. Старий клен, зарослі ромашками. Востаннє з Богданом вони були тут восени, готували шашлики. Соня заїхала у двір, ключ від комори лежав у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла.
Тиша.
Вона стояла в тиші, відчуваючи, як цей старий дім знову стане її прихистком, а смуток колись принесе нове щастя.
