Телефон задзвонив о сьомій ранку, якраз коли Мар’яна наварила кави. Вона глянула на екран і скривилася – молодша сестра Ганнуся.
“Ганно, що таке? Ти ж знаєш, я ще навіть каву не допила.”
“Мар’яно, приїжджай до мами! – Ганнуся говорила схвильовано. – Я вже все вирішила, документи підписала. Продаємо мамину хату та віддаємо її в гарний пенсіонат.”
Мар’яна так і завмерла.
“Що?! Який пенсіонат? Ти здуріла?”
“Не вдавай, ніби не розумієш! Мама останнім часом усе забуває. Учора піч залишила, а позавчора сусідка знайшла її у дворі – не могла згадати, де живе. Так більше не може бути!”
“Ганно, заспокойся. Які документи ти підписала?”
“Довіреність на продаж. Мама сама підписала, коли я їй пояснила.”
Мар’яна відчула, як у ній закипає гнів.
“Ти збожеволіла?! Як можна таке робити без мене?!”
“А де ти була? – гаркнула Ганнуся. – Приїжджаєш раз на тиждень, а я щодня після роботи біжу до мами, ліки ношу, продукти!”
“Я ж живу за містом, а у тебе тут за кутком!”
“Ось саме тому я і вирішую! Якщо хочеш попрощатись з хатою – приїжджай. Завтра вже риєлтор прийде.”
Ганнуся кинула трубку. Мар’яна стояла, не вірячи власним вухам. Її молодша сестра, яку вона все ще уявляла капризним дитям, тепер вирішувала долю їхньої мами.
Швидко зібравшись, Мар’яна виїхала. По дорозі вона згадувала, як після смерті батька сама взяла на себе всі турботи. Гроші, лікарі, ремонти. Тоді Ганнуся ще вчилася в університеті й жила безтурботним студентським життям.
Мамина хата була в старому будиночку у центрі міста. Мар’яна піднялась по знайомих сходах і подзвонила. Відчинила мама — Наталка Миколаївна, невисока, з ласкавими каріми очима.
“Марусю, рибко! Що так рано?”
“Мамо, нам треба поговорити.”
Вони зайшли на кухню, мама налила кави, дістала медовик.
“Мамо, що вчора відбувалося? Ганнуся приходила?”
“Так… щось принесла, кажу, треба підписати. Для мого блага.”
“І ти підписала?”
“Ну так, Ганна ж розумніша у цих справах.”
Мар’яна зціпила зуби. Мама дійсно стала забудькуватою, але це не означало, що вона втратила право на власний вибір.
“А пенсіонат? Вона казала щось?”
“Щось казала… що там буде краще. Але я не хочу. Це ж мій дім.”
У мами навернулися сльози. Мар’яна обняла її.
“Ти нікуди не поїдеш.”
У двері постукали. Увійшла Ганнуся — жвава, коротко стрижена, у діловому костюмі.
“О, ти вже тут. Ну і добре — обговоримо, як дорослі.”
“Дорослі? – Мар’яна схопилась. – Ти вважаєш дорослим вирішувати за маму?!”
“Я нікого не обманювала! Мама самаДовіреність скасували, а наступного місяця Мар’яна переїхала до мами, і з того дня вони жили разом — сміялися, сперечались, але вже ніколи не були самотні.
