**Сестри, або Ціна нерозділеного кохання**
Мати дуже любила актрису Лілію Сандулесу, тому й назвала доньку її іменем.
Батько пішов від них з мамою, коли Лілії було вісім років. Життя ускладнилося, зате щоденні сварки припинилися. Лілія була вже достатньо дорослою, щоб розуміти, чому батьки сварилися.
Мати кричала, що батько не може пройти повз жодної спідниці. Що Лілія не розуміла так це того, як молоді й гарні жінки могли погоджуватися на стосунки з батьком, знаючи, що в нього є дружина й донька.
Досить. Не можу слухати твоїх безпідставних докорів. Краще з друзями проведу час, ніж із тобою, кричав батько і йшов, грюкнувши дверима.
Лілія раділа, коли батька не було вдома. Мати не плакала, ніхто не кричав. Тим більше що батько взагалі не приділяв їй уваги. То на роботі, то приходив додому, коли вона вже спала. А у вихідні йшов до друзів.
Одного разу батьки сварилися дуже люто. Лілія чула, як лунав дзвін розбитого посуду.
Тобі байдуже на нас, на доньку. Ти кидаєш не лише мене, а й її. Звісно, твої мислі лише про жінок
То я можу забрати її з собою, відповів батько.
А твоя нова дружина не буде проти? У неї вже є син, за яким вона не дивиться, справжній бандит росте
Лілія сиділа у своїй кімнаті й затуляла вуха долонями, щоб не чути криків. Їй було страшно. А потім раптом усе стихло. Вона відняла руки, але вийти боялася. Незабаром увійшла мати з опухлими від сліз очима.
Налякалася? Не бійся. Мати обняла її. Так вони сиділи довгу мить.
А тато? Він пішов від нас? До іншої тітки?
Ти все чула? Вибач, я забула про тебе. Нічого, ми впораємося, так? Чай хочеш? З печивом?
Хочу.
Посиди тут, я трохи приберу на кухні й повернусь, сказала мати й вийшла.
Лілія посиділа трохи, а потім все ж вийшла. Мати змітала з підлоги уламки посуду й плакала. Донька непомітно повернулася до своєї кімнати.
На літніх канікулах мати відправила Лілію до бабусі, батькової матері. Вона добре ставилася до них із мамою, а свого сина лаяла. Лілія, звісно, сукала за матір’ю, але бабуся казала, що матері треба заспокоїтися й знайти Лілії нового, гідного батька.
Мені ніхто не потрібен, крім мами, твердила у відповідь дівчинка.
Мати забрала її наприкінці серпня, перед школою. Вони довго обіймалися, радіючи зустрічі. Лілія не відходила від матері ані на крок.
Іди, збирай речі, відіслала бабуся онуку.
Спочатку дівчинка не прислухалася до розмови дорослих.
Коли доньці скажеш? раптом почула голос бабусі.
Скажу. Дякую вам за допомогу, ухильно відповіла мати.
Про що тут говорити? Ти ні в чому не винна. Приїжджай, коли захочеш, і бери доньку. Може, поки неАле Лілія більше ніколи не повернулася до маминого будинку, бо зрозуміла, що справжнє щастя це не кімнати чи гроші, а тихі вечори в колі своєї родини, де всі почуваються рідними.
