**Щоденник Галини**
Я прокинулася зі сходом сонця, приготувала сніданок, зібрала чоловікові їжу з собою і тільки тоді пішла будити його.
— Галю, нащо так багато? Повернуся ж завтра, — промовив він, побачивши об’ємну сумку.
— Два дні щось їсти треба. Часу готувати не буде, розігрієш і поїси. Не вигадуй. Там окрім їжі ще й теплий одяг. Ночі вже холодні. Пий чай, поки не охолонув, — відмахнулася я.
Чоловік щільно поснідав, одягнувся, узяв сумку.
— Я поїхав, а ти лягай, поспи ще, — сказав він, виходячи з квартири.
Я зачинила за ним двері, повернулася на кухню і виглянула у вікно. Я знала, що на середині подвір’я Сашко обернеться й махне мені. І справді, він зупинився і, повернувшись до будинку, підняв руку. Я помахала у відповідь. Усміхнулася про себе: «Неначе молодята». На душі стало тепло і спокійно.
Останнім часом, після виходу на пенсію, я завжди так проводжала чоловіка на роботу чи на дачу. Ми прожили разом двадцять шість років. Не так багато для нашого віку. У кожного з нас за плечима був досвід минулих стосунків.
Я не любила залишатися сама. Поїхала б із чоловіком, але обіцяла доньці посидіти з онуком сьогодні. Зітхнула. Спати не хотілося. Але що робити? Прибирати занадто рано. Не ввімкнеш же пилосос о шостій ранку. У панельках чути все.
Від нудьги я прилягла на ліжко, не роздягаючи халата. Лежала, думала про все на світі, і незабаром непомітно заснула.
Мені навіть сон привидівся. У бабусі в селі була собака Альма, велика й кудлата. Уві сні вона підбігла до мене, радісно виляючи хвостом. «Альмо, привіт! Звідки ти?» — спитала я й простягнула руку, щоб погладити її. Та раптом Альма оскалилася. Я оддернула руку, не розуміючи, чому вона не дається…
Я здригнулася й прокинулася. У кімнаті було порожньо, жодної Альми там бути не могло. Собака здохла від старості, коли мені було чотирнадцять. Глянула на годинник — спала хвилин десять. Знову заплющила очі. «Померлі сняться до негоди, а собаки — до родичів», — встигла подумати, як дзвінок у двері порушив тишу. Хто це так рано?
Я сіла, натягнула капці й пішла у передпокій. Дзвінок лунав знову, нагадуючи.
— Та йду вже, йду, — буркнула я й відчинила двері.
Побачивши на порозі гостю, ледь не захлопнула двері перед носом тієї, кого найменше хотіла бачити. Кажуть, перша думка — найправдивіша. Потім я шкодувала, що не вчинила так. На порозі стояла моя молодша сестра. Серце забилося, наче піймана пташка.
— Здоровенькі були, сестро! — промовила Іринка, наголошуючи на останньому слові, й усміхнулася.
Великі зуби виступали вперед, коли вона усміхалася. «А кажуть, провісних снів не буває», — подумала я, згадавши сон. Думка була неприємна. Візит сестри після багатьох років розлуки не обіцяв нічого доброго.
У нас були різні батьки й десять років різниці. Батько загинув в аварії, через три роки мама вийшла заміж знову й народила Іринку. Ми не були схожі ані зовні, ані характером. Я повненька й невисока, з м’якими рисами обличчя. А Іринка — висока, худа, з витягнутим обличчям і тими самими зубами.
— Що, так і стоятиму на порозі? Не запросиш? — спитала вона.
У мене ще був шанс захлопнути двері. Але це ж сестра, хоч і несподівана.
— Заходь, — промовила я, розчиняючи двері ширше.
Іринка увійшла, зняла туфлі на підборах, поправила перед дзеркалом зачіску й обернулася до мене.
— Не чекала? А ось я приїхала. — Вона хотіла взути Сашкові капці, але я дістала гостеві. Вони були малі, але інших не було.
— Ну, показуй, як живеш, — Іринка пройшла у кімнату, озираючись і помічаючи кожну дрібницю.
— Та в тебе палац! І меблі імпортні, і ремонт… — вона глянула на мене.
На мить я помітила в її очах заздрість і злість. Але вже за секунду вона знову усміхалася. І я знову згадала сон.
— Оце я розумію. Вдало вийшла заміж. А де чоловік?
— На дачі, — неохоче відповіла я.
— І дача є? Та ви ж буржуї, — протягнула Іринка з таким тоном, ніби хотіла сказати: «Ну-ну, побачимо».
— Навіщо приїхала? — спитала я, втрачаючи самовладання.
— Скучила. У нас із тобою більше нікого нема. Лише один в одного, — сказала вона, розглядаючи фото доньки з онуком. — А це хто? Донька?
Я не відповіла.
— А я ось одна. З Мішкою швидко розійшлися. Після нього ще двічі була заміжньою. І скажу — інші не відрізнялися. Навіть змінювати не варто було, — довірливо додала Іринка.
— А тих теж у когось відбила? — не втрималася я.
— Ой, а ти змінилася, зла стала. Хто старе згадує, тому око вон. — Вона знову усміхнуІ як дивно, що саме тепер, коли сестри не стало, я відчула, наскільки важливою вона була для мене все це життя.
