ЩАСЛИВИЙ ПРОМАХ
Я виріс у неповній родині без батька. Виховували мене мама і бабуся.
Потребу у батькові я відчував з садочку.
А особливо у початковій школі!..
Мені моторошно заздрили друзі, які гордо крокували у руці з високими, міцними татами, каталися на велосипедах, іграшкових «Жигулях», гралися на подвірї.
Найболючіше було дивитися, як хтось із татусів цілує свою доньку чи синочка, піднімає її на руки, а діти так заливисто сміються
Боже, дивлячись збоку, я думав: «Яке це щастя!..»
Свою тата я теж «бачив»
Та лише на єдиній фотографії, де він, як і всі батьки, усміхається
Але не мені!..
Мама казала, що він дослідник Арктики. Живе десь на далекій, найненависнішій Півночі. Такий далекий, що не може приїхати. Працює й надсилає мені подарунки на День народження і Новий рік.
У третьому класі я з гірким розчаруванням зрозумів: ніякого батька-дослідника у мене немає
І ніколи не було!
Випадково почув, як мама сказала бабусі, що вже не має сил обманювати дитину, підписувати подарунки від імені тата того, хто насправді зрадив. Мовляв, живе заможно, ані разу не зателефонував синові, не привітав ні з Днем народження, ні з Різдвом.
«Артемчик ж так любить всі ці свята!.. Адже це єдині моменти, коли він відчуває бодай якусь підтримку, хоч і від далекого і казкового, але рідного чоловіка».
Перед черговим Днем народження я сказав мамі та бабусі, що більше не хочу ніяких подарунків на свята «від тата», якого не існує.
«Напечіть просто мій улюблений торт «Пташине молоко», і все».
Ми жили скромно на дві маленькі зарплати мамину і бабусину.
Тому ставши студентом, я підробляв вантажником на залізничному вокзалі і в магазинах.
Одного разу сусід Славко запропонував мені підмінити його Дідом Морозом під час передноворічної кампанії у дитсадках та по приватних адресах.
Дитсадки я одразу відкинув. Там треба було грати цілі спектаклі із Снігуронькою.
А ось на виклики у квартири у святкову ніч погодився.
Славко передав мені блокнотик із віршиками й загадками та адресами замовників.
Репертуар не складний це ж не сесію здавати. Боязнь виглядати дурнем все одно мучила.
Але перший «млинець» виявився напрочуд вдалим.
Коли, обійшовши всіх дітлахів за списком, я повернувся додому зморений, але щасливий, що не зганьбився, і підрахував заробіток, мало сам не поскакав від радості!
За пів року носіння ящиків вихідними я не заробляв такої суми у гривнях.
Відтоді я щозими «дідоморозив», а влітку працював у студентських будзагонах.
Поки навчався життя особисте не складалось, було не до того. Самі розумієте: навчання, випадкові підробітки.
Дівчата, звісно, зустрічались, але все не доходило до весілля.
«От закінчу університет, знайду пристойну роботу, нормальну зарплату, влаштуюсь Тоді й про сімю думати буду», мріяв я.
Після інституту, працюючи вже інженером, хоч і не на керівній посаді, я задумав купити старенький «Volkswagen».
Доходу вистачало на життя, але на автомобіль не вистачало, а бажання мати власний транспорт пересилювало.
І вирішив я вкотре «закосити» під Діда Мороза.
Мама винесла з шафи новорічний костюм, освіжила його, пришила блискітки костюм засяяв. Білу пухнасту бороду я вичесав аж не впізнавав себе під нею.
Наклеїв густі брови й, оцінивши себе у дзеркалі, був задоволений.
Мама раптом зітхнула і сказала тихо:
Артемчику, годі вже чужих дітей розважати, пора б і своїх мати.
Ще встигну, мамо. Побажай мені удачі! поцілував у щоку і поїхав заробляти гроші.
За тиждень до Нового року я дав оголошення у міську газету, і мені надійшло пятнадцять заявок.
Ослуживши шість адрес, викреслив їх із списку й прочитав наступний: «вул. Садова, 6, кв. 19».
Я вийшов з тролейбуса і рушив до будинку.
Садова майже на околиці, погано освітлена.
Швидко знайшов будинок 6, піднявся на другий поверх і подзвонив.
Відчинив хлопчик років пяти-шести.
На лісовій поляні живу в чарівній хатині… почав я, як зазвичай.
Але хлопчина перебив:
Ми Діда Мороза не замовляли!
А мене не замовляють я сам до гарних діток ходжу, вигадав я, хоча розгубився. Мама, тато вдома?
Ні. А мама пішла до бабусі Тоні у сусідній будинок робити укол. Скоро прийде.
А тебе як звуть?
Артем.
«Та треба ж, іменинник», подумав я, здивувавшись.
Але вчасно згадав: не можна йому казати, що і сам Артем я ж Дід Мороз!
Артемко, а де ваша ялинка?
В моїй кімнаті.
Взяв мене за руку і провів у свою кімнату, яка, як уся квартира, була досить проста.
На журнальному столику біля ліжка замість ялинки трилітрова банка, а в ній ялинова гілка з маленькими іграшками й гірляндою.
Поруч дві однакові рамки: фото чоловіка і жінки.
Я придивився і
Залежив на місці від здивування… З фото на мене дивився я сам!..
«Це нереально!..»
Та все було саме так Зліва студентська світлина мене у куртці.
А справа дівчина: Орися Горна.
З нею ми познайомились на літній будзагоні.
Але її фото доросле. Дивилася своїми гарними, трохи сумними очима вже зріла, дуже красива жінка, схожа на ту веселу та молоденьку Орисю.
Хто це? запитав я, не впізнаючи власного голосу.
Це мама.
Твоя?..
Моя.
А її звуть Орися? випадково вирвалось у мене.
Ого! Ви справжній Дід Мороз. Я думав, таких не буває!
А це хто? тикнув я пальцем у власну фізіономію, вже підсвідомо здогадуючись, що Артем мій син.
Це мій тато! Він справжній полярник! Живе і працює далеко-далеко на льодовику! Мама каже, що він виїхав давно, коли я був немовлям. Тому я його жодного разу не бачив Та усе одно він завжди присилає мені подарунки на день народження і Новий рік. Цього разу я знайду його подарунок під подушкою, бо Дід Мороз любить їх там ховати.
Я був ошелешений, пригадавши своє дитинство й «татка-полярника».
Невже всі мами називають батьків-зрадників полярниками та відправляють на Північний полюс?
І я серед цих «полярників».
Мене немов проштрикнули у саме серце.
Я миттю згадав наш короткий, але буремний роман із Орисею
Розлучаючись, ми обмінялися телефонами, але вдома я їй не подзвонив, а вже за кілька днів той телефон у мене вкрали.
Часто згадував її Та навчання, зустрічі, забави витіснили з памяті
А вона жила тут, не забула мене, сама ростила нашого сина і поставила моє фото поряд зі своїм.
Хотів признатися Артемкові, що я його тато, як у двері зайшла Орися:
Синочку, вибач, що забарилась. Довелось бабусю Тоню покласти у лікарню, викликала швидку.
Побачивши мене, здивовано вигукнула:
Ой, а ми Діда Мороза не чекали!
Сльози щастя потекли у мене з очей. Я зірвав шапку з бородою, відклеїв брови
Артем?! Орися була приголомшена.
Спустилась на пуфик і заплакала голосно, що навіть Артемко трохи налякався.
Та мама заради сина опанувала себе.
А я сказав йому, що прилетів із Півночі і став Дідом Морозом, щоб влаштувати сюрприз йому і мамі.
Артемко не тямився від радості. Сміявся, співав, читав нам вірші, притулявся, тримав нас за руки, ніби боявся, що я знову втечу далеко від них.
Про подарунок не згадав знав, що Дід Мороз покладе татів сюрприз під подушку.
Артем заснув, а ми з Орисею говорили до ранку, забувши про всі ці довгі роки розлуки.
Зранку я побіг до магазину по ще один подарунок і тільки тоді збагнув, що помилився адресою. Зайшов у будинок 6А, а потрібно було у 6. Вночі ту літеру «А» не розгледів і потрапив зовсім не туди.
Та насправді саме ТУДИ у найпотрібніший для себе дім!!!
«Який щасливий, доленосний промах», думав я, усміхаючись.
Зараз ми разом троє! Ми дуже щасливі!
А мама з бабусею не натішаться онуком і правнуком Артемом Артемовичем!…
