Щасливі жінки завжди виглядають чудово
Людмила важко переживала зраду чоловіка. На сорок років залишилася сама, донька Олеся навчалася в університеті у Львові. А Ігор два місяці тому прийшов додому й заявив:
Йду від тебе, я закохався.
Це як? В кого ж? розгублено перепитала Людмила.
Ну отак, як чоловіки йдуть від жінок. Закохався в іншу, з нею мені добре, поруч з нею про тебе і не згадую. Тому навіть не благай я все вирішив, мовив Ігор так буденно, наче говорив про похід на базар.
Зібрався він моментально й тю-тю. А вже згодом, розмірковуючи, Людмила зрозуміла, що чоловік не в один день наважився, потроху складав речі, а тоді швидко накидав у валізу, грюкнув дверима і пішов.
Людмила ридала й думала, що добра більше не буде. Здавалося, життя просто спинилося. Нікого не хотілося бачити й чути. Розмовляти не було сил, а телефон тріщав, як тарахкало баби в маршрутці. Дзвонила донька, дзвонила подруга, відповіді були короткі та сумні вимикала одразу. На роботі теж не хотілося спілкуватися з колективом. Хтось шкодував, хтось косо поглядав і навіть хихикав за спиною.
Людмила часом наївно сподівалась:
Може Ігоря та, що його від мене забрала, йому набридне, і він повернеться, а я прощу, бо ж люблю його…
Вихідний. Людмила прокинулась, як завше рано, але довго лежала і роздумувала над життям. Вставати не було чого куди поспішати? Біля одинадцятої задзвонив телефон.
Чого всі дзвонять зрання, не хочу ні з ким говорити, вирішила вона і не взяла трубку. Та все ж глянула на екран номер незнайомий. Ой, а раптом Ігор? Може в нього телефон украли чи сім-картку змінив? А раптом повернутися зібрався, треба було відповісти…
Поки думала, телефон задзвонив знову.
Алло, алло! відгукнулася вона, ніби голос гімназистки на екзамені.
Привіт! пролунав веселий жіночий голос.
Хто це? буркнула Людмила.
Людка, ти що голос не впізнаєш? Це я, Ксеня!
Людмила розчарувалася, бо, бачте, чомусь розраховувала на голос Ігоря.
Ну і що
Людмило, ти це? Що з тобою, ти жива?
Ото ще, не жива, сказала вона й вимкнула дзвінок, сльози потекли рікою.
Сіла на диван, намагалася заспокоїтися. Через пятнадцять хвилин дзвінок у двері. Людмила аж здригнулася, миттєво підскочила, та знову ця недолуга надія.
А раптом Ігор передумав? піднялася й відчинила.
Привіт, промовила гарна жінка, в якій Людмила здогадалася свою колишню подругу й однокласницю Ксеню.
Така доглянута, яскрава помада, стильна сукня, парфуми як у актрис із серіалів Людмила аж підхопилася. Після школи Ксеня вступила до університету в Києві, й бачилися вони лиш раз десь пятнадцять років тому. В школі разом на дискотеки бігали, таємниці ділили, хлопцями цікавилися.
Ксеню, ти справжня красуня! вирвалося в Людмили.
Привіт, подруго. Я завжди так виглядала, а ти критично оглянула Людмилу. Ну чого стоїш, впустиш чи як?
Заходь, неохоче махнула Людмила та впустила Ксеню.
Ксеня прийшла не з порожніми руками. Швидко пройшла на кухню, з пакета витягла пляшку грузинського вина, тортик і кілограм мандарин.
Давай келихи, святкуємо зустріч! Я вже й не памятаю, коли востаннє спілкувалися. Сто років тому… тараторила Ксеня. Людмила мовчки поставила два келихи, порізала торт.
Ксеня, не задаючи зайвих питань, відкрила вино, налила і вигукнула:
За зустріч! і вихилила келих. Людмила глянула теж осушила.
Другий келих «за них», і тоді Людмилу прорвало. Наслухавшись, Ксеня лише знизала плечима.
Ой, Люда, я думала у тебе якась неабияка трагедія.
А це не трагедія? Тебе чоловік не кидав, ти не знаєш, сумно сказала Людмила.
Та що ти! Чоловік мене не кидав, це я його вигнала, як дізналася про його походеньки з манікюрницею. Одразу подала на розлучення він оторопів! Видно, думав буду терпляча, а я ось так…
Може, ти його й не любила?
Любила, ще й як! Та ненавиджу, коли мене ображають. З такою любовю треба закінчувати, коли її топчуть.
Яка ти проста, Ксеню.
Це ти все ускладнюєш, ти завжди такою була. А Олеся де?
Вчиться у Львові, живе в тітки.
Ясно, твій козаченько вас обох покинув, а ти ще й переживаєш.
Але я його люблю…
Годі! Людмило, буду тебе лікувати. Депресія за тиждень пройде!
Як же лікувати? Таблетки не допоможуть.
Які ще таблетки? Нащо вони? При твоїй хворобі діють старі добрі методи: зміна іміджу, шопінг, нове кохання!
У-у-у, Ксеню… простогнала Людмила.
Давай, збирайся, їдемо в «Арсен», потім у перукарню, весело повідомила Ксеня, і без балаканини про відмову! До речі, гроші маєш, ну якусь заначку?
Є заначка, накопичували на новий «Ланос» для Ігоря.
Та хай їде на старому! Подай на розлучення і ні про що не жалкуй. Не думай його пробачати. А хочеш ще й машину розділимо навпіл.
Задоволення нехай забере, раптом сердито відповіла Людмила. Ксеню, ти що, з Києва назавжди повернулась? Щось ти мовчиш.
Та назавжди, там жити не хочу… А ти витрясайся з домашнього халата, зараз буде штурм магазинів. О, до речі, дзвонила Рита Петрівна через тиждень зустріч однокласників. Ми обовязково підемо. Багато хто приїде, навіть хлопці, які у розлученні. Коли ж ти придивишся, ну памятаєш, Вітя за тобою біг з сьомого класу
Боже, Ксеню, кому я потрібна стара шкапа.
От завернула, Людко! Не можна так про себе думати! Себе треба любити, і все! Ми зробимо з тебе молоду козачку, сміялася Ксеня, виходячи з квартири. Та ти Катю-тетю памятаєш, що біля твоєї мами живе? Так от, вона вже пятий раз заміж збирається. Не може вибрати між двома кавалерами!
Через кілька годин Людмила не впізнавала себе у дзеркалі.
Це ж треба так перетворитися! Інший колір волосся, ультракоротка зачіска! На молодшу і кращу стала схожа. Ото ж Ксеня молодець, взялась за мене! Інакше так би і кисла…
Вечір зустрічі проходив у кав’ярні зібралися майже всі, окрім тих, хто не зміг примчати з далеких міст. Дехто і Ліду не впізнав. А Віктор, статний і впевнений у собі чоловік, очей з неї не зводив.
Людмило, я тебе спочатку не впізнав, така ти гарна! Та ще й краща, ніж у школі. Ти мені завжди подобалась, а ти вибрала Ігоря з паралельного класу… А де він, до речі?
Нема його, кинув мене, усміхнулася Людмила.
Кинув?! Та не сміши, таких жінок не кидають! щиро здивувався Віктор.
Він пішов, але це на краще.
Я не сумніваюсь, Людмило. Я теж у розлученні, вже два роки. Добре жили, бізнес свій, син дорослий. Але коли справи провалилися, дружина записала мене в «лузерів» і пішла до молодого, «перспективнішого». За рік усе відновив, зараз усе навіть краще, ніж було.
Навпроти ішов Ігор, але її не впізнав
Минуло два місяці. Людмила гуляла під руку з Віктором по набережній Дніпра, щойно з театру. І раптом вона побачила Ігоря схудлого, самотнього. Вочевидь, ходив, як і вона колись у роздумах. Колишній її не впізнав одразу.
Мабуть, та «розрада» його не годує майнула в думках.
Коли Ігор проходив повз, глянув і в Людмильчині очі, у погляді питання: вона, чи не вона? Пройшли, але раптом:
Людмило?
Вона неквапом озирнулася, усміхнулася й сказала:
А, привіт, це ти Познайомся це Ігор, мій колишній, мабуть не впізнав, звернулась до Віктора.
Привіт, ні, не впізнав, відповів Віктор, а я майбутній чоловік Людмили.
У Ігоря аж підборіддя впало, Людмила теж здивувалася Віктор ще нічого офіційно не пропонував.
Як справи? весело запитала Людмила.
Та нічого нормально, буркнув він, от ти так змінилася! Виглядаєш супер.
Людмила знову усміхнулась, обняла Віктора й сказала:
А щасливі жінки завжди виглядають чудово.
То в тебе все добре? пробурмотів Ігор.
Звичайно! І буде ще краще, відповіла вона, й, не озираючись, пройшла з Віктором, відчуваючи на собі пекучий погляд колишнього.
