У тому містечку, що притулилося на краю світу, немов остання порошинка на карті, час плинув не за годинами, а за пори року. Він застигав у люті зими, відтанув із дзюрчанням у весняну бездоріжжю, дрімав у спеці літа й сумував дощовими осенями. І в цьому повільному, тягучому потоці тонуло життя Марічки, яку всі кликали просто Марусей.
Марусі було тридцять років, і все її існування здавалося безнадійно затягнутим у трясовину власного тіла. Вона важила сто двадцять кілограмів, і це була не просто вага, а ціла фортеця, зведена між нею та світом. Фортеця із плоті, втоми й тихого розпачу. Вона здогадувалася, що корінь зла десь усередині, якась поломка, хвороба, порушення обміну речовин, але їхати до лікарів у обласний центр було неможливим далеким, принизливо дорогим і, здавалося, марним.
Працювала вона нянею у місцевому дитячому садку «Барвінок». Її дні були наповнені запахом дитячої присипки, вареної каші та завжди мокрих підлог. Її великі, неймовірно добрі руки вміли і втішити заплакану дитину, і спритно застелити десяток ліжечок, і витерти калюжу, не викликаючи у малечі почуття провини. Діти її обожнювали, тяглися до її мякості й спокійної ласки. Але тихий захоплений погляд трирічок слабка платня за ту самотність, що чекала на неї за воротами садка.
Жила Маруся в старому восьмиквартирному бараку, що залишився ще з радянських часів. Будинок тримався на честь слова, скрипів балками вночі й боявся сильного вітру. Два роки тому її назавжди покинула мати тиха, знесилена жінка, що поховала всі мрії в стінах цієї хрущівки. Батька Маруся не памятала зовсім він зник з їхнього життя давно, залишивши по собі лише пильну порожнечу й стару фотографію.
Побут її був суворий. Холодна вода, що брязчала іржавими струмочками з крана, єдина вбиральня на подвірї, схожа на крижану печеру взимку, та задушлива спека в кімнатах літом. Але головним тираном була піч. Взимку вона ненажерливо пожирала дві повні машини дров, висмоктуючи з її скромної зарплатні останні гроші. Маруся проводила довгі вечори, дивлячись на вогонь за чавунними дверцятами, і здавалося, що піч пожирає не лише поліна, а й її роки, сили, майбутнє, перетворюючи все на холодний попіл.
І от одного вечора, коли згущені сутінки заливали її кімнату сизою тугою, сталося диво. Не гучне й не пишне, а тихе, пошарпане, як капці сусідки Надії, яка раптом постукала у її двері.
Надія, прибиральниця з місцевої лікарні, жінка з обличчям, зморшкованим від турбот, тримала в руках дві хрусткі купюри.
Марусю, прости, ради Бога. Тримай. Дві тисячі. Не скиглили вони мені, прости, бурмотала вона, суючи гроші в руку Марусі.
Маруся лише здивовано дивилася на гроші, борг за які вона в думках уже списала два роки тому.
Та годі, Надю, чого вже Не треба було турбуватися.
Треба! палко перебила сусідка. Я тепер при грошах! Слухай сюди
І Надія, знизивши голос, немов повідомляючи страшну державну таємницю, почала розповідати неймовірну історію. Про те, як до їхнього містечка нагрянули узбеки. Як один із них, підійшовши до неї, коли вона підмітала подвіря, запропонував дивний і страшний заробіток пятнадцять тисяч гривень.
Громадянство їм, бач, потрібне, терміново. От і їздять по таких наших глушинах, наречених шукають. Фіктивних, для шлюбу. Вчора оце мене розписали. Не знаю, як вони там у ЗАГСі домовляються, гроші, мабуть, сують, але все швиденько. Мій, Руслан, зараз у мене сидить, «для видимості», як стемніє піде. Оленка моя, дочка, теж погодилася. Їй пуховик новий купити, а то зима на носі. А ти чого? Диви, який шанс. Гроші потрібні? Потрібні. А заміж хто тебе візьме?
Остання фраза пролунала не зі зла, а з гіркою, побутовою прямотою. І Маруся, відчувши, як звичний біль знову кольнув під серцем, подумала лише секунду. Сусідка мала рацію. Справжнього заміжжя їй не передбачалося. Женихів не було, немає й бути не могло. Її світ обмежувався стінами садка, магазину й цієї кімнати з ненажерливою піччю. А тут гроші. Цілих пятнадцять тисяч. На них можна купити дров, можна нарешті наклеїти нові шпалери, щоб трохи розвіяти похмурість цих вицвіклих, пошарпаних стін.
Гаразд, тихо сказала Маруся. Я згодна.
Наступного дня Надія привела «кандидата». Маруся, відчинивши двері, здивовано ахнула й інстинктивно відступила вглиб сіней, бажаючи сховати свою масивну постать. Перед нею стояв юнак. Високий, стрункий, з обличчям, ще не торкнутим життєвою суворістю, з великими, дуже темними й неймовірно сумними очима.
Господи, та він же зовсім хлоп
