Запізно на щастя? Ні, просто вчасно…
Коли Оксана переїхала до маленького села на Чернігівщині, навіть не думала, що там почнеться зовсім нове життя. Хатину їй дісталось від далекої тітки — стара, з похилим ґанком. Та вже першого дня вона вирішила: буде лагодити, починати все з нуля. Мріяла про затишний дім, де лунатиме сміх, пахнутиме варениками й пануватиме мир.
Одного разу, докінчуючи прибудову, вона помітила жінку, що йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з якоюсь міською вдачею. «Оце так жінка…» — подумала Оксана. То була Наталя, сусідка.
Пізніше вони випадково зустрілися біля сільської крамниці.
— Чула, ви — Оксана? А я — Наталя, — сказала вона, простягаючи руку.
Так і зав’язалося їхнє знайомство. Жінка швидко закохала в себе Оксану — розумна, добра, спокійна. Спочатку спілкувались, як сусідки, потім все частіше, аж поки Оксана не зізналася собі: вона закохана.
Наталя була старшою на три роки. Їй тоді вже виповнилося п’ятдесят вісім. Життя в неї було нелегке — працювала, сама виховувала сина, адже з батьком дитини не склалося. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онучці вже п’ять років, але вони навідувались рідко…
Наталя часто сиділа біля вікна й згадувала дитинство. У них була багатодітна родина — шість дітей, батьки й бабуся. Хата крихітна, грошей майже не було. Іграшок теж не було. Бабуся варила, прала, доглядала за молодшими, поки мати з батьком працювали в полі.
Батько був теслею, приносив гроші, але часто приходив п’яним. Мала сварилась із ним, але дітей він не чіпав. Коли Оксана вчилася в третьому класі, батько раптово помер. Незабаром пішла й бабуся. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня в Оксани закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, варила, прибирала, забувши про подруг і іграшки. Коли в школі вона пошкодила руку, впавши з повітки, лікарі так і не змогли її повністю вилікувати. Відтоді ліва рука слухалась погано. Роботи по дому стало більше, але вона не скаржилась.
У інтернаті, куди Оксана потрапила після восьмого класу, її наче підмінили. Там її вперше хвалили, вона знайшла подруг, почувалася потрібною. Особливо полюбила шиття — працювала однією рукою, але все виходило акуратно й гарно. Вчителі очам не вірили, одногрупниці захоплювались. Двічі на рік вона приїжджала додому з вишитими подарунками для рідних.
На другому курсі Оксана закохалась у Тараса. Він був уважним, веселим. Вона вже уявляла, як вийде за нього заміж… Але коли розповіла матері, та холодно відповіла:
— Та яке в тебе майбутнє? Рука хвора. Так і залишишся сама.
Материні слова болюче вдарили. Поступово Тарас віддалився. Після випуску Оксана влаштувалась на роботу, але незабаром фірму закрили. Їй довелося повернутися в село. Саме тоді й почалося її справжнє життя.
Сусідом виявився Михайло — удівець, що приїхав із сусіднього села. Високий, дужВони прожили разом більше тридцяти років, і кожен день він доводив їй, що любов ніколи не буває запізньою.
