Отож, сидить Світлана на кухні в своїй комуналці, попиває чай із мятою, неспішно, ковток за ковтком. Чує ключ у замку скрипнув. Підводиться, зупиняється біля дверей. Заходить її чоловік, Тарас, з похмурим лицем.
Привіт, каже вона першою. Знову запізнився. Я вже давно по вечеряла, ось чекаю…
Привіт, відповідає він. Могла б і не чекати. Я не голодний. І взагалі, я ненадовго речі зберу й піду.
І, не роззуваючись, йде у кімнату, дістає валізу. Світлана остовпіла. Дивиться, як він кидає туди все підряд.
Тарас, що відбувається?
А ти не здогадуєшся? Я йду від тебе, каже він, не піднімаючи очей.
Куди?
До іншої.
Ааа, звичайно! До молоденької, з єхидством видихає вона. Сорок років ще квітка, так?
В думках: *Не заплачеш, не покажеш йому сліз.* А вголос питає:
І давно це в тебе?
Майже рік. Якщо ти нічого не помічала це твої проблеми.
Ти йдеш… назавжди?
Світлано, ти взагалі слухаєш? Я йду до іншої. У нас з нею буде дитина. Ти мені не змогла дати сина, а Оля зможе. Місяць у тебе, щоб звідси зїхати. Куди твої клопоти.
Він пішов. Вона залишилася одна. Стіни давили, тиша душила. Ввімкнула телевізор хоч голоси чути.
Дванадцять років разом… Очуняла за тиждень.
Від батьків їй дістався будинок у селі, але жити там одній?
Не виживу, думала вона. Ніякої роботи, ніяких зручностей. У тридцять пять не хочеться в глушину.
Тому будинок вона продала. На виручені гроші купила кімнату в гуртожитку щось на кшталт комуналки.
Сусіди тихі, порядні. Рідко бачились. А на роботі у неї закрутився роман із колегою, Русланом.
Але перед 8 Березня він заявив:
Потрібна пауза. Не впевнений у почуттях.
Іди в ліс з такою паузою! вибухнула вона.
Прийшла додому зла. Відкрила холодильник немає шинки.
Хто взяв мою шинку?! гримнула на всю кухню.
Світланко, я її викинула, спокійно сказала сусідка, Ганна Петрівна. Вона ж зелена була…
Хто вас просив мої речі чіпати?!
Розійшлася не на жарт.
Світлано, втрутився сусід, Дмитро Гнатович, сивий інтелігент у куточку. Ви зли
