Є у нас ще вдома справи
Баба Орися ледь-ледь відчинила хвіртку, з зусиллям дісталась до дверей, довго вовтузилась із старим, вже рудим від іржі, замком, зайшла у свою холодну, покинуту на зиму хату й всілася на стілець біля нетопленої печі.
В хаті пахло пусткою.
Не було її всього три місяці, а вже стеля вкрита павутинням, старий стілець жалібно скрипів, а вітер завивав у димоході хата зустріла господиню з образою: «Де ти була, Орися, на кого хату лишила? Хто ж пече топив, а хто нас підпирати буде взимку?!»
Та зараз, рідненька моя, зачекай, віддихаю хвилинку… розтоплю, погріємося…
Рік тому баба Орися ще жваво поралась у хаті: і вапнувати, і десь підштукатурити, і води принести. її маленька, але прудка фігурка то вклониться перед образами, то крутилася біля печі, то майнула у сад і там встигне і посадити, і прополоти, і полити.
І хата раділа разом з господинею, під її легкими кроками підлога весело поскрипувала, двері й вікна щораз слухняно відкривались від її вправних рук, а піч стояла духмяні пироги пекла.
Було їм добре разом: Орисі та її старій хаті.
Чоловіка Орися рано поховала. Виростила трьох дітей усі в люди пішли, освіту отримали. Старший син капітан у морському пароплавстві, середній офіцер, полковник, обидва живуть далеко, навідуються рідко.
Тільки наймолодша донька Марічка залишилась у селі працювати головною агрономкою з ранку до ночі на полі, мама в неділю пиріжками пригостить, а потім ще тиждень не бачаться.
Втіха її онука Даринка. Та і виросла фактично в баби.
А яка ж вона! Гарна, як світанок! Очі сірі, великі, волосся золоте, мов налите житнє колосся, до пояса, важке, хвилясте, ще й блищить так, що просто дивитися хочеться.
Заплете хвіст, а прядки все одно з плечей спадають хлопці сільські, як бачать, то й слова забувають. Роти пороззявляли ото так! Фігура зовсім не сільська. Звідки у звичайної дівчини така величність та врода?
Баба Орися в молодості також була красива, але якщо взяти її фото, та поруч світлину Даринки поставити то пастушка у порівнянні з царицею…
Та ще й розумниця. В місті закінчила аграрний університет, а потім повернулась у рідне село працювати економісткою. Заміж вийшла за ветеринарного лікаря, і, як молода сімя, отримали нову хату по програмі для молодих.
А яка хата! Велика, добротна, цегляна. За тими часами особняк.
Одна біда: у бабусі сад кругом хати все струменіє, все квітує, а у Даринки з чоловіком біля нової хати три гіллячки й ті ледь живі. Та й до грядок Даринка, чесно кажучи, особливого таланту не мала.
Хоч і сільська дівчина, а бабуся леліяла: від усього вітру, від праці важкої берегла.
А тут ще й малий син Івасик народився. Не до саду вже, не до баштану.
Сіла Даринка бабу просити:
Йди до нас, бабусю, поживеш: хата велика, всього вдосталь, ще й піч топити не треба!
А баба Орися вже восьмий десяток справляє, здоровячко підводить, ноги стають слабкі, не ті, що були.
Погодилась, зїхала до онуки на пару місяців. А потім почула:
Бабусю, люба, ти ж знаєш, як я тебе люблю! Та тільки чого ти все сидиш? Ти ж усе життя хазяйнуєш а тут зовсім засиділась. Я господарство хоч разом завести, а ти й не помагаєш
Не можу, дитино, ніжки вже не носять Стара стала
Як до мене приїхала так одразу стара стала…
Незчулася, як опинилась удома знов. Сумувала, що онуці не допомогла, слегла зовсім.
По підлозі ноги ледве рухала набігались за життя, втомились. Дійти від ліжка до стола вже випробування, а до церкви улюбленої то й годі.
Отець Богдан сам до неї прийшов улюбленица церкви, все життя при храмі, допомагала, підпирала, все встигала.
Глянув хата холодна, піч ледь тепла, підлога льодяна. На Орисі старенька кофта, повязка не першої свіжості, на ногах стоптані валянки і це на такій господині, охайній та чемній
Отець Богдан зітхнув явно комусь би доглянути треба. Може, Галину попросить? Живе поруч, ще міцна, років на двадцять молодша.
Подарував чорний хліб, печиво, половину ще теплої пирога з рибою матушка Олеся передала низький уклін.
Сам дров припас, печку розтопив, води приніс, чайник з кіптявою поставив на плиту.
Синочку рідний! Та ой, тобто, отче наш добрий! Поможи підписать конверти. Я своїм гачком напишу так і не дійде!
Сів, написав адреси, глянув одним оком на листи бабусині. Кривуватим, але великим почерком «У мене все добре, дорогий мій синочку. Дякую Богу, що здоровя маю і нічого мені не треба!»
А всі листи в плямах розмазаного чорнила, та, мабуть, солоної води
Галина взяла на шефство Орисю, отець Богдан часто і причащав, і в сповіді підтримував. На святкові служби чоловік Галини, дядько Степан, старий моряк, привозив бабцю на мотоциклі «Дніпро». Потроху життя налагоджувалось.
Онука ні разу не зявилася, а потім, через два роки, й тяжко захворіла. Все скаржилася на шлунок, а виявилось рак легень.
Згоріла Даринка як свічка.
Чоловік ховався на кладовищі, з пляшкою, ночував біля могили, ранок зустрічав знову там.
Чотирирічний Івасик нікому не потрібен: брудний, голодний, з соплями.
Взяла хлопчика тітка Марічка, але в неї так само роботи море на онука часу бракує. Збирались вже Івасика в районний інтернат віддавати.
Інтернат вважався хорошим директор клопотав, дітям їсти давали, у вихідні можна було забирати додому.
Домашнього тепла там не було, але що робити?
І тоді, у візочку старого «Дніпра», приїхала до доньки баба Орися. За кермом сидів огрядний сусід дядько Степан, в тільняшці, з татуюваннями якорів на руках. Вид у них був хоч у бій.
Баба Орися коротко сказала:
Я Івасика до себе заберу.
Мамо, та де ти, ледь ходиш! Хто тебе малого доглядати змусить?! Йому ж і приготувати, і випрати треба!
Поки я жива, внучка в інтернат не віддам, відрізала бабуся.
Онучка мовчки речі збирала.
Дядько Степан доправив їх обох додому, мало не на руках заніс у хату.
Сусіди дивувалися
Гарна, добра старенька, а тепер зовсім з глузду зїхала: і за собою догляду треба, а ще малого взяла… Це ж не пташеня, тут турботи треба Де та Марічка дивиться?
Отець Богдан після недільної служби навідався до баби Орисі перевірити, чи все гаразд, чи дитині добре?
У хаті світло, тепло. Піч уганяла, що аж віночки сохли біля неї.
А Івасик, чистий, рожевощокий, казку про Колобка слухає з бабусиного магнітофона, задоволений.
А Орися, наша немощна старенька, кружляє по хаті то тісто місить, то яйце у творог бє, то деко мастить. Ноги її так і бігають як у молодої.
Батюшка, а я тут це… ватрушечки печу… Погоди трошки матушці Олесі й Кузьмі гостинчик гаряченький заберу…
Отець Богдан вернувся додому та й розказує дружині про те чудо, яке побачив.
Матушка Олеся посиділа, подумала, витягла зі шафи товстий синій зошит, полистала і читає:
«Стара Явдоха оджила свій довгий вік. Все пройшло, пролетіло: сни, мрії, радощі під білим пухнастим снігом сплять… Час, ой час туди, де вже нема ні болю, ні смутку… От у лютому, за хуртовини, Явдоха довго молилась, а тоді лягла та й каже: Покличте священника помирати збираюсь.
Обличчя її стало білим-білим, наче той сніг за вікном. Домашні побігли по отця, Явдоха і сповідалась, і причащалась, а вже день лежить, ні води, ні хліба не бере, тільки дихає ледве-ледве
Тут двері вітер свіжий, крик дитячий.
Тихіше, у нас он бабуся помирає.
Як же його втишиш? Вона тільки народилась, не розуміє!
Онука Настя повернулась з пологового, принесла маленьке червоне дитятко.
Всі на роботі, вдома бабця умирає і молода мама. Настя молока ще не має, і дитя реве, Явдосі тільки й чути те плач.
Піднялась умираюча Явдоха, погляд сфокусувала. Ледве сіла, ноги на підлогу поставила, та тапки шукає
Коли увечері домочадці прийшли додому, то побачили: Явдоха не те що не померла ще й клопоче по хаті, немов молодиця.
Малятко повеселіло, мама відпочиває, бабця ходить, качає онучу»
Олеся закрила зошит, усміхнулась до чоловіка та й сказала:
Моя прабаба, Ганна Явдохівна, дуже мене любила. І сказала, як у пісні: А ще у нас справи вдома є помирать зарано!
Вона ще десять років прожила, і мамі моїй, а твоїй тещі, допомагала мене ростити
Отець Богдан усміхнувся у відповідь.
