Щоденник
Сьогодні важко йшла додому після роботи. Пусті кімнати знову зустріли мене тишею. Увімкнула телевізор, додала гучності хоч якийсь шум, ніби хтось є поруч. Донька Олеся вже вийшла заміж. А чоловік чоловік Богдан пішов до іншої.
Досі не можу повірити, що він так зрадив. Двадцять чотири роки жили душа в душу, без скандалів. Мріяли відсвяткувати срібне весілля в улюбленому ресторані. Але доля розпорядилася інакше.
«Мамо, я не очікувала, що тато зможе так вчинити», ридала Олеся. «Я на нього не можу дивитися!»
«Доню, це помилка. Він пішов від мене, а не від тебе. Ти йому рідна, не руйнуй стосунки», умовляла я. Не хотіла, щоб дочка ненавиділа батька. Але в глибині душі валила провину на себе. Може, недолюбила? Недоцілувала? Занадто багато сил віддавала карєрі?
Богдан зустрів ту дівчину в кавярні. Вона дивилася на нього сміливим, теплим поглядом карі очі, веселі іскорки. Вони познайомились, а потім все завертілося. Він зізнався мені чесно:
«Ганю, я закохався. Не хочу брехати».
Було боляче, але я старалася триматися.
Того вечора подзвонила сестра Наталя:
«Я зараз до тебе!»
Прийшла з двома пакетами, вивантажила на стіл закуски, вино.
«Наталко, до чого бенкет?» здивувалася я.
«Яка там радость! Моя Даринка вагітна. Їй ще й вісімнадцяти нема!»
Я аж підскочила.
«Серйозно? Але ж через півроку буде повноліття»
«Саме через півроку! А лікуватись вже пізно. Ось ідіотка! Той хлопець, з яким зустрічалась, відмовився. Їй дитина не потрібна, мені теж».
Я мовчала, а Наталя допивала вино.
«Ми з Даринкою вирішили: коли народить залишимо в пологовому. Але боюсь раптом потім ця дитина знайде нас?»
Мені здалося, ніби земля розступилася.
«Наталко, ти з глузду зїхала? Це ж твоя кров!»
«Не читай мені моралі! Даринці треба закінчити коледж, а мені жити своїм життям».
Тоді я сказала те, чого сама не очікувала:
«Віддай мені цю дівчинку. У мене є квартира, робота. Вона буде моєю донькою. Ніколи не дізнається правди».
Довго умовляла. Нарешті Наталя погодилась.
Але зявилася інша проблема: для удочеріння потрібна повна сімя. А Богдан уже жив з іншою. Хоча ми ще не розлучилися.
Даринка народила здорову дівчинку. Навіть не подивилась на неї одразу написала відмову. А я оформила опіку. Допомогла подруга, яка працює в соцслужбі. Назвала доньку Соломією.
Забравши Соломію з пологового, я взяла відпустку. Подзвонила мамі. Вона жила одна батька не стало два роки тому.
«Мамо, приходь, треба поговорити».
Коли мама побачила немовля в колисці, очі їй на лоб вилізли.
«Доню це що?!»
Я розповіла все. Мама довго не могла заспокоїтися.
«Як же так? Ми з батьком вас любили однаково!»
Але потім погодилась допомагати.
«Ти ж знаєш, я не відмовлюся від правнучки».
Наталя ніколи не питала про дитину. Навіть з мамою не спілкувалася.
Соломія росла щасливою. Вже в чотири роки грала зі мною в шахи.
А одного разу у двері постукав Богдан. Вигляд був змучений я відразу зрозуміла: в нього не склалося.
«Можна зайти?»
Соломія вибігла:
«У мене сьогодні день народження! А ви хто?»
Богдан приніс величезну ляльку. Потім ми пили чай.
«Ганю, можна я буду приходити? Я пішов від тієї Вона не моя людина».
Я відповіла:
«Але в мене є донька. І вона не твоя».
«Саме тому я тебе ще більше люблю. Я хочу, щоб вона називала мене татом».
Згодом він почав допомагати. Возив Соломію на танці, на басейн.
Одного разу після виступу донька раптом сказала:
«Тату, я так хотіла, щоб ви з мамою були разом!»
Богдан аж похолонув від щастя.
«Ми тепер одна сімя, правда, Ганю?»
«Та-а-ак!» підхопила Соломія.
«Так, усміхнулася я. Одна сімя».
Ми оформили удочеріння. Тепер ніхто не відбере у мене мою Соломійку.
