Ще цілий рік разом…
Останнім часом Аркадій Іванович взагалі не виходив на вулицю сам. Тільки з тих пір, як одного разу пішов до поліклініки, й забув, де живе й як його звати. Тоді він забрів зовсім не туди, довго блукав по району, доки не втрапив на знайоме йому місце колишній годинниковий завод у Києві, де пропрацював майже пів століття. Стоїть, дивиться на геть рідну будівлю й відчуває щось знайоме, а згадати, хто він і чому тут, не може, доки хтось не торкнувся його по плечу.
Іванич, дядьку Аркадію, то що, скучив за нами? А ми тебе тільки згадували який ти був майстер, наставник! Ти мене не впізнав? Це ж я, Юрко Коцюбенко! Ти ж з мене людину зробив!
В голові Аркадія Івановича щось ніби клацнуло туман розвіявся, й усе згадав, от слава Богу Юра зрадів, обійняв старого наставника:
Не впізнав? Так я ж вуса збрив, от і не схожий на себе. Іванич, давай до нас мужики раді будуть зустрітися.
Якось іншим разом, Юро, щось я втомився, чесно признався Аркадій Іванович.
Та я машиною сьогодні, давай підкину тебе додому. Я ж адрес памятаю, зрадів Юра.
Привіз його додому, а Оксана Дмитрівна з того часу вже сама ніде чоловіка не відпускала, хоча память до нього повернулась, і він вже ніколи не губився. Тепер вони все разом ходили і в парк, і у поліклініку, і на базар.
Та якось Аркадій захворів: температура, кашель. Жінка метнулась сама в аптеку та до магазину, хоч і їй самій було зле. Взяла ліки, продукти ніби й небагато, а слабкість така, що й дихати важко. Здавалося, сумка з продуктами важить як ціла гора. Оксана Дмитрівна трохи перепочила й потяглася далі, додому.
Пройшла ще кілька кроків, знов зупинилась, поставила сумку на сніг і сама тихенько присіла на стежинку до підїзду. Остання думка була: “Для чого ж я стільки накупила, зовсім розум старий уже!”
Добре, що сусіди якраз виходили, побачили її на снігу, підбігли, викликали швидку Оксану Дмитрівну забрали в лікарню, а сусіди забрали сумку, повернулись і стали дзвонити у її двері.
Чоловік, видно, вдома залишився. Він же хворіє, я його пару днів не бачила, сказала Ніна Миколаївна. Напевно спить Оксана говорила, що йому не раз зле. Старість не радість. Зайду потім…
Аркадій Іванович чув дзвінок у двері. Але через кашель ледве дихав, хотів підвестись а голова паморочиться, ледве не впав Віддихався і заснув якимось тривожним сном, що й наяву схожий. Де ж Оксана? Чому так довго її немає?
Лежить у напівсні, аж раптом чує легкі кроки. Підійшла до нього Оксана, його жінка яке щастя, що повернулася.
Аркадію, давай руку, тримайся за мене, вставай, сказала Оксана, а рука її здавалася дивно холодною і слабкою.
А тепер відкрий двері, швидше, тихенько каже Оксана.
Навіщо? здивувався Аркадій, але відкрив, і в хату одразу зайшла сусідка Ніна Миколаївна та Юра, його робочий товариш.
Іванич, що ж ти не відкривав, ми ж дзвонили і стукали!
Оксана А де Оксана? Вона ж тут була? білими губами ледве запитав Аркадій, шукаючи очима жінку.
Вона ж у реанімації, здивувалася Ніна Миколаївна.
Та він марить, додав Юра, й ледве встиг підхопити Аркадія, щоб той зомлів
Ніна та Юра викликали цим разом “швидку”, сказали це був обморок від температури
Через два тижні Оксану Дмитрівну виписали із лікарні. Юра привіз її додому машиною, він і Ніна ці дні підтримували Аркадія Івановича, і він теж почав одужувати.
Головне вони ще разом.
Коли Аркадій Іванович із жінкою нарешті залишилися самі, мало не плакали від щастя.
Добре, що світ не без добрих людей, Аркадію. Ніна чудова жінка. Памятаєш, як її діти прибігали до нас після школи, ми їх годували, уроки робили з ними, а Ніна з роботи приходила й забирала їх.
Так, не всі памятають добро, а вона людина добра, і це приємно, погодився Аркадій Іванович.
І Юра невдячний не став молодь старих часто забуває, а цей допоміг.
До Нового року кілька днів, Оксано! Як добре, що ми знову разом, прошепотіла жінка й притулилась до чоловіка.
Оксано, скажи мені, як ти з лікарні до мене приходила й змусила двері відкрити тим, хто врятував? Я ж без тебе тут ледве не загинув, наважився спитати Аркадій Іванович.
Він боявся, що вона подумає, що у нього знову щось з головою. Але Оксана Дмитрівна глянувши здивовано:
То це справді було? Мені ж казали, що була клінічна смерть, а я наче в сні до тебе прийшла? Я ж памятаю бачила себе в реанімації, потім з лікарні пішла і до тебе…
Дивина справжня на старість, а ж люблю тебе, як колись, може й сильніше, Аркадій взяв її руки в свої, й сиділи вони так, мовчки, дивились одне на одного.
Ніби боялись, що щось знову розлучить
Ввечері, перед самим Новим Роком, заїхав Юра привіз гостинці, пироги від жінки. Сусідка Ніна теж зайшла чаю посиділи, пирогами поласували, тепло й добре на душі.
Новий рік Оксана Дмитрівна й Аркадій Іванович зустрічали удвох.
Знаєш, я загадала: якщо зустрінемо цей Новий рік разом він наш. Ще поживемо, сказала вона чоловікові.
І обидва голосно розсміялись від цієї світлої думки.
Цілий рік ще разом це ж ціле щастяЗа вікном тихо йшов сніг, падаючи на старі скляні підвіконня, що бачили вже десятки таких зим. Аркадій Іванович притулився до Оксани Дмитрівни, слухав її спокійне дихання і думав, як багато вони вже разом пережили: завод, дітей, роки метушні й спокою, як знову обоє отримали другий шанс так ніби хтось невидимий спеціально повернув їх одне до одного напередодні нового року.
А годинник на стіні той самий, що Аркадій колись полагодив власноруч, відстукував секунди, нагадуючи: життя триває.
Оксана Дмитрівна раптом підвелася і винесла з кухні маленьку вазу з мандаринами. Згадай, як колись купували у підземному переході одну на двох!
То ми були молоді й зовсім без грошей, усміхнувся Аркадій Іванович, погладжуючи її руку.
А зараз найцінніше те, що ти тут. Все інше дрібниці, теплим голосом відповіла вона.
Стук годинника змінився урочистим боєм. Обоє підвелися, зловили погляд одне одного й у тиші, ніби щось святе згадали.
Давай загадаємо разом бажання! запропонувала Оксана.
Щоб іще рік ще багато років разом! прошепотів Аркадій, і в нього на очах заблищали сльози.
Вікна засвітились вогниками, далекі голоси лунали з двору і в цю мить вони зрозуміли: найбільше щастя не бути самими у цьому світі.
І хай память часом підводить, і здоровя не те, але разом вони цілий всесвіт. Ще рік, ще день, ще мить. З ними залишалась надія, і просте, але таке важливе щастя: любити і бути поруч.
А за вікном сніг усе йшов і йшов, вкриваючи землю білою ковдрою, готовою прийняти у свої обійми ще цілий рік для них обох.
