“Що хочу, те й робитиму! Це й моя квартира. Не подобається – іди геть!” – вигукнув Андрій, дивлячись з-під лоба на матір.
Марія вийшла з під’їзду. Очі застилали сльози. Дійшла до лавки на дитячому майданчику й важко опустилася. Міцніше закуталась у плащ. Хоч і середина червня, вечори були холодними. Обіцяного синоптиками спеку так і не настало.
Вона зігнулася, сховала руки в кишені. Посидить тут, поки не замерзне наосліп, а далі що? Куди йти? Дожила – син вигнав із власного дому. Марія здавлено схлипнула. Усе життя у цьому будинку – звідси виходила до ЗАГСу, сюди принесла сина з пологового. Син…
***
– Мамо, наш клас їде на свята до Львова, – оголосив Андрійко з порогу, скинувши рюкзак на підлогу.
– Мамо, ти чуєш? – він уже стояв у дверях кухні, дивився на матір, яка чистила картоплю біля раковини. Дивлячись на її завмерлу спину, Андрійко вже зрозумів, що до Львова йому не поїхати. Але все ж спробував.
– Мамо, даси грошей? – запитав він, намагаючись перекрити шум води.
– Скільки? – не обертаючись, буркнула мати.
– Квитки туди й назад, гуртожиток, їжа, музеї… – наспів перелічив Андрійко.
– Скільки?! – різко повторила мати, кинувши картоплину в каструлю. Бризки обпекли їй обличчя, намочили блузку.
Марія з роздратуванням кинула ніж у раковину й обернулася до сина.
– Зрозуміло. – Андрій понуро опустив голову й пішов у кімнату.
– У мене немає зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь треба купити тобі черевики. Весну ледве дотягнув у старих. Куртка теж мала – рукава вилізли, – голос матері наздогнав Андрія біля дверей.
Він зачинився, але її слова пролізали й сюди, хоч і тихіші.
– Усі поїдуть, а я ні, – пробурмотів Андрійко. – А я теж хочу до Львова! – вже голосніше скрикнув він. Голос задрожав, заіскрився від сліз.
Мати навряд чи чула, але вийшло, ніби вона відповіла:
– Ще наїздишся. Ось виростеш, заробиш – хоча б до Канади їдь, – гукнула з кухні.
Андрійко ковтав сльози.
– А батька свого спитай. Він тобі й дешевих іграшок не купував. Найдешевші машинки на день народження – і то спасибі. Із аліментів – ну що купиш? Ти ростеш, одяг горить, а скільки тепер все коштує… – неслося з кухні.
Андрійко натягнув навушники, але мамин голос прорвався й крізь них. Він витер сльози кулаком. Як сам не додумався? Коли батько пішов, казав: “Якщо що – звертайся”. Ось і настав той випадок. Вирішив не тягти й подзвонити. Але телефону не було.
Тихенько вийшов із кімнати. Мати грюкала посудом у кухні, щось бурмочучи. Андрійко непомітно прослизнув у передпокій, взувся й вийшов, обережно зачинивши двері. Побіг до сусіднього під’їзду – до Віталіка Коваля. У них був стаціонарний.
Віталик відчинив і зрадів.
– Мені потрібно подзвонити, – сказав Андрій, знімаючи трубку. Швидко набрав номер, притиснув до вуха.
Хотів положити, але раптом хтось відповів.
– Тату, привіт! – радісно скрикнув Андрій.
– Хто це? – похолоВін стояв над нею, мовчазний, як стара верба над рікою, а в очах його, нарешті, з’явився той самий блиск, що колись так подобався Марії у її маленькому хлопчикові.
