Ярослав пізно зрозумів, що стоїть на табуреті з мотузкою в руках, і це може виглядати двозначно.
Він сидів на ліжку в одних трусах, спустивши ноги на підлогу. Йому знову здалося, що мати кличе його.
— Ярославе, сину… Ярославе…
Майже щоніч прокидався від її голосу. Розумів, що вона не могла його кликати — адже три тижні тому вона померла. Але все одно сідав, слухав, чекав.
Останні півроку вона не вставала. Ярослав працював вдома, щоб бути поруч. Пробував наймати сидєлку, але через три дні та втекла, прихопивши всі гроші й мамині золоті прикраси. Більше не ризикував.
Працюючи за комп’ютером, напружено прислухався, кидався до матері при першому ж звуку. Втомлювався так, що інколи засинав прямо перед монітором. Тієї ночі прокинувся від її голосу, кинувся до кімнати — але вона вже не дихала. Плакав і благав у неї пробачення за те, що разом із горем відчув полегшення. Відмучилася. Він вільний.
Але минуло три тижні, а радості не було — тільки важка самотність і порожнеча.
Вона завжди була жвавою, молодою. Наспівувала, прасуючи білизну чи прибираючи. Здавалося, так буде завжди. Ярослав не міг уявити, що вона важко помиратиме.
Спати більше не хотілося. Подивився на годинник — пів на сьому. За вікном — сіра осіння мло. Вона немов просочувалася в кімнату, змиваючи кольори до напівтонів. Тихо, пусто, похмуро.
Йому здавалося, що і він став сірим, неживим. Встав, одягнувся, підійшов до дверей її кімнати. Заходив туди лише раз після смерті — вибирав сукню для похорону. Різко відчинив двері й увійшов. У ніс вдарив знайомий застійний запах ліків, сечі й виснаженого хворобою тіла. Не дивлячись на порожнє зім’яте ліжко, підійшов до вікна, відсунув штору й розчинив його навстіж.
У кімнату вдерся свіжий вологУ кімнати вдерся свіжий вологісний вітер, змішаний із шепотом дорогих спогадів — і раптом Ярослав відчув, як щось у грудях розігрілось, наче перший промінь сонця після довгої зими.
