…Левко Рибкін шарпнув будильник по залізній голівці, зітхнув і попрямував босоніж на кухню. Та там його чекав справжній шок. За столом, перекинувши одну струнку ніжку через іншу, сиділа Олеся. На ній був лише вишиваний фартушок — нічого більше. Левко аж заплющив очі.
— Коханий, прокинувся! — Олеся злетіла з табуретки, мов метелик, і повисла на шиї здивованого чоловіка. — Я вже сніданок приготувала!
— Правда? А що саме? — спитав він, дивлячись на щось волокнисте.
— Ну як же, Леванцю? Це парена брокколі!
Левко ніколи не їв «пареної брокколі». Він звик до простіших сніданків.
— Може, трохи сметанки? — несміливо запропонував він, не в змозі жувати безсмачну зелену масу.
Та, побачивши, як ідеальні брови Олесі зійшлися до переносиці, поспіхом відмовився:
— Звісно, кохана! Без сметанки!..
«За що мені таке щастя?» — думав він, допомацуючи брокколі. Та думка стосувалася зовсім не овоча, а богині, що сиділа на старому кухонному табуреті серед його скромної кухні. «Ця русалка… Німфа… Моя Беатриче!..»
***
Вперше Левко побачив Олесю в театрі, де працював електриком останні тридцять років. Одного разу, лагодячи зламаний прожектор, він направив світло на сцену — і вона з’явилася. Тонка, прозора, немов зі сну. З того дня він не знав спокою.
Левко не був тим, хто бігає за кожною спідницею. У театрі, цьому розпліднику красунь, він славився порядністю. Можливо, саме за це небеса й подарували йому Олесю?
***
Нашвидку поголившись, Левко почав одягатися.
— Може, сорочку погладиш? — несміливо звернувся він.
Але «німфа-Беатриче» була зайнята чимось важливішим.
— Коханий, можеш сам? — пробурчала вона, не відриваючи очей від смартфона.
— Ну, сам так сам!
Не знаючи, де заховався праск, він просто розгладжував сорочку вологими долонями. Потім схопив робочий чемодан, поцілував Олесю, що лежала на дивані, і побіг на роботу.
У трамваї Левко зрозумів: щось не так. Взагалі-то в його сумці завжди були бутерброди. Але тепер — нічого. «Нічого, у буфеті щось знайду», — подумав він.
***
«Коханий, перекинь три тисячі. У мене сьогодні манікюр!»
Прочитавши це, Левко задумався. Він не знав, що манікюр такий дорогий! Та, попри урчання в шлунку, не хотів засмучувати Олесю.
«У дядька Івана позичу, якщо що», — подумав він, натискаючи «переказати». Краса ж вимагає жертв!
За півгодини до кінця зміни прийшло ще одне повідомлення:
«Завітай у магазин за авокадо та безлактозним молоком! Цьом!»
З перерахованого Левко знав лише слово «молоко». Довго блукав між полицями, доки не звернувся до продавщиці.
— Скільки авокадо вам? —
