“Я що? Вже стара? Немічна?” голос матері затремтів від образи. “Та я ще й ого-го!”
“Олю! Оленько! Ну скільки можна тебе кликати?!” мамин голос лунав по всій хаті, пробиваючи навіть закриті двері дитячої кімнати, де Ольга намагалась укласти трирічного Тарасика.
“Ну мамо, зачекай хвилинку! Синок засинає!” відгукнулась вона, гладячи хлопчика по спинці.
“Які хвилинки?! Мені погано! Тиску підскочив! Ти ж обіцяла принести ліки!” у маминому голосі зявилися знайомі істеричні нотки.
Оля зітхнула. Тарасик вже майже заснув, але знову відкрив очі й дивився на маму тривожно.
“Мамо, бабуся плаче?” прошепотів він.
“Ні, сонечко, не плаче. Спи, спи…” Оля поцілувала сина в лобик, але всередині в неї стиснуло. Мама дійсно не плакала вона кричала. А це було ще гірше.
Ганна Петрівна сиділа на кухні, театрально приклавши руку до серця й важко дихаючи. Побачивши доньку, докірливо похитала головою.
“Ось бачиш, до чого довела! Серце лупає, голова крутиться! А ти з онуком возишся! Я ж казала спершу мені ліки, а потім вже дітей укладати!”
“Мамо, ну як так можна? Дитина засинає, його не можна кидати на півдорозі. Тарасик тоді всю ніч вертітиметься”, Оля дістала з аптечки знайомі ліки від тиску, налила склянку води.
“А мені що, вмирати, чи як?” Ганна Петрівна образилася. “Раніше ти так не робила. Як тільки я попросила, ти бігла. А тепер… Тепер у тебе своя родина важливіша за рідну матір!”
Оля мовчки подала матері ліки. Так, раніше вона дійсно кидала все й бігла за першим покликом. Був час, коли мамина прохання звучало як прохання: “Оленько, кохана, принеси мені, будь ласка, ліки”. А тепер це був наказ: “Олю! Негайно дай ліки!”
“Мамо, випий таблетку, полежи. Тобі легше буде”, тихо сказала Оля.
“Полежу! Легко тобі казати! А хто вечерю варитиме? Хто завтра Тарасика в садочок збиратиме?” Ганна Петрівна почала перераховувати свої обовязки, і з кожним словом її голос ставав усе більш обуреним. “Я ж не прислуга тут! Я вам допомагаю, здоровя не шкодую, а ви…”
“Мамо, ніхто тебе не змушує варити вечерю. Я сама можу”, перебила її Оля.
“Ага! А коли ти вариш? Після девятої вечора! Дитина голодна сидить, чоловік твій з роботи прийде теж їсти схоче. Ні, я на це дивитись не можу!”
Оля сіла на стілець навпроти матері. Вони жили разом уже два роки, з тих пір як народився Тарасик. Тоді мамі довелося переїхати до них зі своєї однушки допомагати з онуком. Спочатку це дійсно була допомога. Ганна Петрівна із задоволенням нянчила малого, готувала, прибирала. А Оля працювала й почувала себе захищеною: удома все під контролем, дитина під наглядом люблячої бабусі.
Але щось поступово змінилося. Мамині пропозиції допомогти перетворилися на обовязки. А прохання на вимоги.
“Знаєш що, мамо”, обережно почала Оля, “може, варто подумати про гарну няню для Тарасика? Ти втомлюєшся, нервуєш…”
“Няню?!” Ганна Петрівна аж підскочила на стільці. “Чужих тіток до мого онука? Ти що, з глузду зїхала? Хто його краще за мене виховає? Хто краще нагодує, одягне?”
“Мамо, я не кажу, що гірше. Просто ти…”
“Я що? Вже стара? Немічна?” голос матері затремтів від образи. “Та я ще й ого-го! Я ще десять таких онуків підніму! Просто мені потрібна допомога, розуміння! А не те, що ти зараз робиш!”
У передпокої почулися кроки це прийшов із роботи Василь, Олин чоловік. Вона з полегшенням видихнула: хоча б хтось, хто розрядить обстановку.
“Привіт, рідні мої!” весело гукнув Василь, знімаючи куртку. “Як справи? Тарасик спить?”
“Спить”, коротко відповіла Оля.
“А ось і зятек прийшов!” Ганна Петрівна миттєво змінила тон на привітливий. “Василю, ти голодний? Я борщик зварила, котлетки підсмажила. Сідай за стіл!”
Василь здивовано подивився на дружину, потім на тещу. По обличчю Олі він зрозумів знову щось неприємне.
“Дякую, Ганно Петрівно. А що трапилося? Оля якась засмучена.”
“Та нічого особливого”, зітхнула мати. “Просто я попросила принести ліки, а донька вирішила, що онук важливіший. Та ну да ладно, нехай. Василю, а розкажи, як справа на роботі?”
Оля мовчки накривала на стіл. Так було завжди: при Василю мама ставала лагідною й розуміючою. А наодинці з донькою зовсім інша людина.
За вечерею Ганна Петрівна розповідала зятю, як провела день: водила Тарасика на прогулянку, готувала, прала. І з кожним словом у її голосі чулося: “Бачиш, як я стараюся, як багато роблю?”
“Мама дуже втомлюється”, тихо сказала Оля, розрізаючи котлету. “Може, справді подумаємо про няню?”
Василь заду
