Перешкода на шляху до щастя
Ярослава розійшлася з хлопцем, з яким, здавалося, пройшла чимало. Їх звали Олег і Ярослава. Разом вони були майже два роки і навіть почали жити під одним дахом. Але чим довше тривав цей побут, тим ясніше Ярославі ставало — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти далі. Він дратував її до глибини душі: лінощі, безлад у хаті, нескінченні відмовки через роботу, постійне лежання на дивані з телефоном у руках.
Того вечора, повертаючись з важкої зміни в лікарні, Ярослава твердо вирішила — годі, час закінчувати. У квартирі, як завжди, був хаос. Олег, неголений, у витягнутій футболці, ліниво гортав стрічку новин.
— Олеже, збирай речі. Ми розходимося, — промовила вона без натяку на сумнів.
— Ти з глузду з’їхала?! Що знову не так?! — скрикнув він, зриваючись з дивана.
— Усе не так. Я більше не хочу тягнути тебе за собою. Іди.
— Ти ще пошкодуєш. Де я вночі знайду житло?
— У батьків, де завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, пообіцявши, що вона про це ще пожалує. Але Ярослава не здригнулася. «Кожні закриті двері — це шанс відкрити нові», — згадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням сіла на диван і вперше за довгий час відчула спокій.
Батьки Ярослави, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім тобі, час думати про сім’ю, — наставительно сказала Ганна, її мати.
Ярослава все розуміла сама. Вона працювала медсестрою в травматології. Це був не санаторій і не поліклініка — сюди щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми вона іноді не могла підняти рук, а вдома її чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, нарікання Олега.
Після розриву її життя стало простішим: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і обурень.
За кілька місяців у її житті з’явився Данило. Він привіз друга до лікарні після аварії і одразу помітив Ярославу. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку він прийшов до лікарні і дочекався її. Високий, світловолосий, з доброю посмішкою — він одразу їй сподобався.
З того часу їхні стосунки розвивалися блискавично. Він виявився турботливим, чесним, уміє слухати. Працював з батьком у бізнесі, займався перевезеннями. У нього був час і бажання бути поруч.
За кілька місяців Ярослава розповіла батькам про Данила. Ганна помітно напружилася, обличчя похмурішало.
— Вітаю, заходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримати розмову, а майже мовчала. Данило відчував незручність, Ярослава — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати Данила — Олена, та сама шкільна подруга Ганни, яка колись відбила в неї хлопця. З того часу Ганна ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Ярославу, все одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї обидчиці, вона не змогла приховати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Ганна.
Але Ярослава обратила любов. Розповіла все Данилові. Він лише знизав плечима:
— Ми не винні в минулому наших батьків. Ми живемо тут і зараз.
Він зізнався своїй матері, хто така Ярослава. Олена лише задумалася:
— У вас своє життя. Я не тримаю зла. Живіть і будьте щасливі.
Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися по різних кутах. Ганна так і не посміхнулася весь вечір. Олена, навпаки, щиро раділа.
Минуло кілька місяців. Ярослава і Данило живуть окремо, відвідують обидві родини. Але між батьками досі панує мовчання.
— Коли з’явиться онук, може, лід трісне, — з надією говорив Данило.
А поки що вони щасливі удвох. І лише нещодавно дізналися: скоро в їхньому домі лунатиме дитячий сміх.
