Сліпучий промінь сонця пробився крізь штори, освітивши напружені обличчя за обіднім столом, але навіть він не зміг розтопити холод, що здушив повітря у просторих сінях.
— Ми з Соломією хочемо пожити тут кілька років, — Богдан говорив твердо, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Це допоможе нам зібрати на власне житло.
Соломія, сидячи поруч, нервозно крутила куток серветки. Навпроти них Ольга Іванівна, мати Богдана, завмерла з ножем у руці, ніби збиралась розрізати не хліб, а саму цю ідею. Василь Петрович, батько, задумливо ковтав чай, уникаючи погляді.
— Пожити тут? — Ольга Іванівна повільно поклала ніж. — З цією… твоєю жінкою?
— Так, мамо, з моєю жінкою, — Богдан наголосив на останньому слові. — Ми втомилися знімати помешкання. Це тимчасово, доки не накопичимо на іпотеку.
— У нас є місце, — раптово підтримав Василь Петрович, відставивши чашку. — Дві кімнати стоять порожні. Чому б не допомогти дітям?
Ольга Іванівна кинула на чоловіка погляд, сповнений докору:
— А мене хтось запитав? Я мушу терпіти чужу жінку у своїй хаті?
— Соломія не чужа, — Богдан відчув, як у ньому закипає гнів. — Вона моя родина.
— Родина! — хмикнула мати. — Це захоплення, Богдане. Я бачу її наскрізь. Думаєш, вона тебе любить? Їй потрібна наша квартира, твої гроші, твоя частка!
Богдан стиснув кулаки. Ця розмова повторювалася вже не вперше. Від першого дня знайомства з Соломією мати її не злюбила — без пояснень, без причин. Можливо, справа була в тому, що Соломія стала тією, хто порушив звичний лад, де Богдан залишався під повним контролем матері.
— Мамо, — Богдан намагався говорити спокійно, — третина цієї хати належить мені. За заповітом бабусі. Я маю право тут жити.
Ольга Іванівна зблідла:
— Ти мені погрожуєш? Власній матері? Це вона тебе підговорила, так? Навчила шантажувати!
— Годі, Олю, — втрутився Василь Петрович, підвищивши голос. — Богдан має рацію. Це його дім теж.
— Тоді нехай живе у своїй третині! — Ольга Іванівна схопилася. — У коморі! Чи на балконі!
Богдан повільно підвівся, його терпець урвався:
— Добре. Якщо ти не хочеш по-доброму, я продам свою частку. І повір, знайду таких сусідів, що ти пошкодуєш. Уявляєш, як весело буде жити з любителями голосної музики чи колекціонерами змій?
— Ти не посмієш, — прошипіла Ольга Іванівна.
— У тебе тиждень, щоб вирішити, — Богдан рушив до дверей. — Потім я дзвоню ріелтору.
У передпокої він зупинився, намагаючись заспокоїти тремтіння. Ніколи раніше він не кидав матері такого вАле найбільшим дивом стало те, що коли через рік у їхній новій оселі задзвонив телефон, голос Ольги Іванівни звучав тихо і несміливо: “Можна я приїду на вихідні?” — і тоді Богдан зрозумів, що навіть найтвердіші серця можуть танути, коли їм дарують час і простір для змін.
