Ось історія, перероблена під українську культуру:
Після трьохмісячного заробітку в Польщі Тарас Шевченко, втомлений, але задоволений, повертався додому у рідний Чернігів. День був хмарний, але в душі у Тараса світило сонце: у руці він стискав зарплату, мріючи, як зрадіє його дружина — горда й гаряча Оксана. Вони нещодавно купили двокімнатну квартиру у панельці на околиці міста. Він сам, власними руками, вирівняв стіни, натягнув стелю, поклав плитку та підключив усю техніку. Залишилося лише одне — обставити житло так, як хотіла вона:
— Тарочок, я не потерплю напівмір. Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Олени та Андрія! Все — найкраще!
Він кивав, погоджувався, їхав на роботу, трудився до знемоги, аби Оксана ним пишалася. Нудьгував у тісному вагончику на будівництві — ні тепла, ні рідного обличчя, ні запаху кави вранці. Лише голос по телефону, частіше — набридливий, вимогливий.
На вокзалі він затримався біля квіткового кіоску. Перебирав троянди, шукаючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин вже стояв біля під’їзду, серце билося. Піднявся на четвертий поверх налегці — радість була нестримна. Хотів вставити ключ, але передумав. Усміхнувся, подзвонив у двері.
Тиша. Він уже простягнув руку за ключами, як раптом двері відчинилися. На порозі — незнайомий парубок у його власному халаті. Високий, широкоплечий, з голим торсом і зухвалим поглядом.
— Ти хто взагалі? Не туди потрапив, дядько? — буркнув чужинець.
Світ захитався. Тарас онімів. Рука з квітами опустилася.
— Мабуть, не лише дверима помилився…
Двері грюкнули. Він стояв немов паралізований. Серце калатало в скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв ночами, плитка, яку витирав до блиску, кухня, за яку взяв кредит… і ось — чужий чоловік у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Тарас викликав таксі і поїхав до кращого друга — до Івана. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горілку, оселедець, огірки. Іван аж захіпів — старі друзі давно не бачились.
— Ну й ну! Наливай — за зустріч!
Після другої чарки Тарас не витримав і розповів усе. Іван, гарячий наполовину гуцул, підскочив:
— Що?! У твоїй хаті?! Та я б йому… та я його…! — вдарив кулаком по столу.
Тарас схопив його за плече:
— Ване, не запалюйся. Але… помстимось?
— Помстимось. Обов’язково!
Під градусом двоє чоловіків викликали таксі і рушили до квартири Тараса. Плани помсти були нечіткими. В головах шуміло.
Піднялися. У спальні горів світло. Тарас заревів:
— Зараз я вам покажу…
Іван почав бити в двері:
— Відчиняй, падлюка! Хто тобі дружину подарував? Виховай— поговоримо по-чоловічому!
Двері розчинилися — і тут же з проєму вилетів кулак. Іван відскочив, хапаючись за ніс.
— Оце зустріч… — пробурмотів він, витираючи кров.
Тарас закипів. Одним ударом зніс двері з петель. Вони з грюком впали у передпокій. Чоловіки ввалилися у квартиру, як вихор. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де той плюгавець?!
Оксана верещала на кухні, тремтячими руками набираючи чийсь номер. Іван вискочив у коридор:
— З балкона стрибнув?
Але раптом — стогін. Під зламаними дверима корчився той самий коханець, придавлений конструкцією та власною зухвалістю. Вид у нього був жалюгідний — халат з’їхав, обличчя перекошене, у роті кров.
— Ось тобі й помста! — усміхнувся Іван, торкнувшись свого побитого боку.
А тут, як на зло, зі сходівки донісся пронизливий крик:
— Рятуйте! Добрі люди! Вбивають! — кричала теща Тараса, судячи з голосу.
Тверезість миттєво повернулася. Друзі вискочили, не чекаючи поліції. Зранку Тарас подав на розлучення. Він більше не хотів жити в домі, де його принизили. Де у його халаті розгулював чужий.
За тиждень він знову збирався на заробітки. Іван проводжав його, з синцем під оком та бинтами на пальцях.
— Зате гарно вийшло! — засміявся він. — Якщо одружишся — тільки не з Оксаною! Але мене обов’язково кликай. Вже допоможу, якщо що…
