Фіктивний шлюб
Степан йшов по перону, радіючи ласкавому весняному сонцю. Молодий чоловік сім років працював на заробітках, займався лісозаготівлею. Тепер, заробивши чималі гроші й купивши подарунки матері та сестрі, спішив додому.
— Хлопче, куди прямуєш? Підвезу! — почув ззаду знайомий голос.
— Діду Іване! Хіба не впізнав мене? — зрадів парубок.
Старий приклав долоню до чола й, примружившись, став розглядати незнайомця.
— Це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Стьопо! Отак зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би вісточку дав…
— Працював у такій глушині, що пошта рідко туди доходила. Як мої? Мама, Оля, усе гаразд? Племінниця моя, мабуть, у школу вже ходить? — усміхнувся хлопець.
Старий опустив очі й важко зітхнув:
— То ти нічого не знаєш… Лиха біда, Стьопо. Дуже лиха… Скоро три роки, як матері твоєї не стало. Ольга в загул пішла, а потім і зовсім кинула Марічку та зникла.
— А Марічка? Де вона? — змінився в обличчі чоловік.
— Ольга її взимку кинула, ми не одразу дізналися. Зачинила доньку в хаті й тікала. Через три дні моя баба чує галас, пішла дивитися, а небога стоїть у вікні, заплакана, допомоги просить.
Забрали Марічку. Спочатку до лікарні, а потім у інтернат.
Усю дорогу їхали мовчки. Іван вирішив залишити хлопця наодинці з думками, не лізти у душу. За півгодини візок із конем зупинився біля занедбаного подвір’я. Степан дивився на зарослі, не впізнаючи рідну хату. На очі набігли сльози.
— Не журись, Степане. Ти молодий, повен сил, швидко лад наведеш. Знаєш що, їдь до нас. Відпочинеш з дороги, повечеряємо разом. Баба моя дуже зрадіє, — запропонував дід.
— Дякую, я додому піду. Ввечері зайду до вас.
Увесь день Степан розчищав двір, а ввечері до нього завітали гості: дідько Іван із дружиною — бабою Ганною.
— Степанчик! Як ти повзмужнів! Справжній гарбуз! — кинулася обіймати сусідку стара. — Ми вечерю принесли. Зараз поїмо, а потім допоможемо тобі в хаті лад навести. Як добре, що ти повернувся!
— Може, вам щось відомо про Ольгу? Як так? Вона ж завжди порядним дитям була… — спитав за вечерею хлопець.
— Ні. Нічого не знаємо. Не витримала бідолаха. Спочатку чоловіка втратила, потім матір… Навалилося занадто багато на крихкі плечі. Що з Марічкою робитимеш? Може, забереш? Усе ж таки рідний дядько, — спитала баба Ганна.
— Не знаю. Спочатку в хаті лад наведу, потім поїду до племінниці. Подивимося, вона ж мене зовсім не знає.
Через тиждень чоловік вирішив таки поїхати до міста, побачитися з Марічкою. Дорогою Степан зайшов у магазин іграшок. Миловидна темноволоса дівчина зустріла покупця теплою усмішкою.
— Вам допомогти з вибором? — запропонувала вона.
— Так. Я зовсім не тямлюся в іграшках. Ляльку, мабуть, дайте для семирічної дівчинки, та ще щось на ваш розсуд.
Дівчина спритнДівчина швидко дістала гарну ляльку в коробці та настільну гру.
