Григорій зніяковів, коли дізнався, що дівчина молодша за нього цілих дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона повнолітня, на неї можна як мінімум дивитися, але розниця у віці бентежила. До того ж — вона ще й студентка, яка прийшла до нього вчитися. З якого боку не подивись — некрасиво, нечемно, невідповідно.
Що ж він міг запропонувати їй, тій, що так несподівано влетіла в його життя? Він мав викладати їй дисципліни, навчати розробки родовищ корисних копалин! Мав приймати заліки й іспити, перевіряти конспекти, а не думати про те, який у неї чарівний мідний відтінок волосся й безмежно красиві малахітові очі.
А несподіванкою було те, що він бачив Оксану ще до того, як вона стала студенткою технікуму, де він викладав вже п’ятий рік. Сталося це за два місяці до її вступу. Григорій, дивлячись із вікна трамвая на юрбу пасажирів, впіймав поглядом крихітну красуню, що щурилася від сонця. І його ніби струмом ударило: «Ото зустрів би таку!»
Стояла юна, розквітла весна 1957 року. У повітрі відчувалося очікування чудового майбутнього. Під уважним наглядом письменників-фантастів зростав науково-технічний прогрес. Людство прагнуло в космос, у глибини океану, у далекі куточки планети, у невідане. А серце Григорія в той момент потягнулося до незнайомки з зупинки. І він раптом забув, що він викладач, професор, фахівець — зараз він був лише чоловіком, що несміливо мріяв про щастя.
«Ото б таку!» — часто думав потім Григорій і одразу ж відганяв ці фантазії, лаючи себе за дурну закоханість у ефемерний образ.
***
Але «щастя» зрештою знайшлося саме. Та ще й виявилося наполегливим, кмітливим, зубастим — у тому сенсі, що їй здавалося, ніщо не стане на заваді. Уявіть, прийшла вона в «мужицький» технікум вступати, та ще й на складну спеціальність! Григорій втратив спокій, коли незнайомка опинилася в групі, яку призначили йому курувати, а потім ще й отримала ім’я. Оксана. За плечима — лише вісімнадцять років і повна сила дикого ентузіазму. Ніби навчання — її заповітна мрія. І хоч він став для Оксани далеким викладачем Григорієм Павловичем, зате тепер вона була поруч постійно. Жива й справжня, а не марево.
Григорій не наважувався скористатися службовим становищем, щоб зблизитися з Оксаною. Навпаки, почав придивлятися, щоб перестати сприймати її як образ. Йому хотілося зрозуміти, що вона за людина. Тому вивчав Оксану в її природньому середовищі: на заняттях і в спілкуванні з однокурсниками. А ось особисті контакти були вкрай рідкісні — молодий викладач був зв’язаний по руках і ногах дистанцією, яка мала відділяти його від студентів. Ні в кіно Оксану покликати не міг, ні в парк прогулятися, ні на виставку до музею. Лише вчити.
Щоправда, як куратор, Григорій міг організовувати заходи… для всіх своїх підопічних разом. Коли його вперше осяяла ця думка, він був готовий бігти за квитками в кіно посеред ночі! Леледь заснув, а вранці пішов і купив одразу двадцять п’ять квитків — на всю групу. Григорій Павлович знав, що керівництво технікуму ні за що не виділить кошти на кіно, тому платив із власної кишені. Так і став викладач водити групу по різним цікавим місцям — то до філармонії, то в театр, то в кіно. Через бажання порадувати Оксану доводилося маскуватися й влаштовувати культурні заходи для всіх. До речі, це дуже згуртувало хлопців і куратора. Григорія Павловича студенти полюбили всією душею, адже він до кожного знаходив підхід, нікого не залишав увагою. Хіба що з Оксаною був обережнішим.
Справа в тому, що в нього вже був не зовсім вдалий досвід розмови, тому він не знав, як до неї краще підійти.
* * *
Було це так. Печерували якось у аудиторії Оксана й Катруся, її подруга. Нічого складного: попросили дівчат витерти пил та розкласти навчальні матеріали по шафах. Але Катруся того дня поспішала, попросила Оксану відпустити її. Оксана не заперечувала. Їй подобалося залишатися в аудиторіях технікуму, і тепер вона сама спокійно наводила лад, розставляла стільці й парти, вирівнювала ряди.
А ще співала. А що? Хіба студентам заборонено співати? Співала й навіть не підозрювала, наскільки схожа на казкову героїню із далеких закордонних мультфільмів про принцес.
Звісно, ніякі чарівні звірі їй не допомагали. Зате Григорій Павлович, який у цей момент ішов коридором повз аудиторію, зупинився й завмер. Бо цей голос — дзвінкий, яскравий, ніби присипаний блискітками — здавався йому знайомим. «Та що ж це таке? Це ж якась неймовірна краса майже оперного масштабу! Цікаво, чи співає ця дівчина у хорі технікума? Треба дізнатися», — подумав ГригоріТой осені вони разом пішли до музичного училища, де Григорій Павлович подарував Оксані слуховий апарат, і вперше за багато років вона почула свій власний голос у всій його чистоті.
