Бронзові шрами: історія душі, що не здалася
Ми з Олесею сидимо на її балконі п’ятнадцятого поверху новобудови в передмісті Києва. Вона разом з батьком та бабусею переїхала сюди чотири роки тому. Її батько — юрист у будівельній компанії, що зводила цей будинок. Квартиру обирали з широким балконом спеціально для Олесі, щоб вона могла втілювати свою пристрасть. Батько міг собі це дозволити. Балкон утеплений: тепла підлога, батареї, стіни облицьовані рельєфною плиткою, приємною на дотик. Олеся закохана в кімнатні рослини та акваріумних рибок. У квартирі п’ять акваріумів — по одному в кожній кімнаті й тут, на балконі.
Цей акваріум — кутовий, з м’яким підсвічуванням та складною системою фільтрації, про яку я нічого не знаю, а Олеся може розповідати годинами. Усередині — керамічний замок із арками та вежами. Риби випливають із його вікон, немов вартові підводного королівства. Чотири яскраво-оранжеві рибки, назви яких я постійно забуваю, та одна незвичайна — сом, якого Олеся називає бронзовим птеригопліхтом. Він — санітар акваріуму, прибиральник.
Олеся знає про своїх рибок усе. Вона активна на форумах акваріумістів, пише статті для тематичних сайтів, її там поважають. З такою ж пристрастю вона захоплюється рослинами. Після переїзду її кімнати перетворилися на квітучі джунглі. На балконі завивається плющ, висять кашпо з фіалками, стоять горщики з мініатюрними яблуньками та бонсай.
Ми сидимо в цьому зеленому оазі, дивимося крізь величезне вікно на Дніпро, дахи будинків і парк у далині. Праворуч внизу гудить траса, що веде до Борисполя та Броварів. Олеся розповідає про поїздку з батьком за ягодами. Вони залізли в таку глушину, куди пробився лише їхній позашляховик. Набрали повні кошики, потім три дні з бабусею варили варення.
— Шкода, тато тепер майже не буває вдома. Працює навіть у вихідні. Погода чудова, а скоро почнуть дощі, і нікуди не виберемося. Марусю, давай ще раз спробуємо сфоткатися? — Олеся дивиться на мене з благанням.
Я зітхаю. Ми йдемо в її кімнату — таку ж зелену й затишну, як і балкон. Олеся сідає перед саморобним білим фоном. Я роблю кілька знімків, потім намагаємося їх обробити на ноутбуці. Їй потрібні фото для документів, але завдання здається неможливим.
Фото не виходять. Або я поганий фотограф, або справа в іншому.
— Олесю, годі вже комплексувати. Унизу є фотостудія, зараз схожу, домовлюсь.
Олеся неохоче погоджується. Вона забирається у крісло на балконі, кутається в плед і відвертається до вікна.
Я беру ключі від квартири й біжу вниз. Фотограф — молодий хлопець, нудьгує за стійкою. Пояснюю, що потрібні фото на документи, але зніматимемося вдома, на п’ятнадцятому поверсі.
— Це коштуватиме…
— Нам байдуже скільки. Фото потрібні сьогодні, терміново.
Ми піднімаємось. Хлопець завмирає перед акваріумом на балконі, захоплено розглядаючи рибок. Я мнуся.
— Розумієте… Постарайтеся не акцентувати… У дівчини обличчя дуже потерпіло, тому вона не прийшла до студії. Будь ласка.
— Та без проблем. Клієнт платить, решта — не моя справа.
Я кликаю Олесю. Вона виходить, закутана в плед, немов у кокон, мовчки сідає перед фоном. Фотограф налаштовує камеру, цікаво поглядаючи на неї.
— Готово. Знімайте плед.
Олеся повільно забирає тканину, випрямляється. Обличчя фотографа блідне, в очах миготить шок.
— Трясця… — виривається в нього.
— Знімайте, — глухо говорить Олеся.
Він швидко клацає затвором, і я проводжаю його до дверей.
— Сестра?
— Ні, найкраща подруга. Вона неймовірна, сильна…
— Вірю. Але наступного разу попереджай заздалегідь.
— Я попереджала…
— Так, але коли побачив… Скільки вона така?
— Двадцять два роки.
— Жах… Бідолаха.
Я простягаю гроші. Він махає рукою:
— За годину приходь, фотки будуть.
Повертаюся до Олесі. Вона знову на балконі, у пледе, плечі тремтять — плаче. Я обіймаю її, гладжу по голові, покачую, немов дитину.
— Нічого, Олесю. Все минає, і це мину. Дивись, листя в парку вже жовте. Хочеш, принесу твої улюблені кленові? Чи може морозиво? Влаштуєм бенкет?
— Мороженого в холодильнику, Марусю. Їж… Мені не хочеться.
Десять років тому я йшла знайомим коридором лікарні в Києві. На удачу медсестри, лікарі, санитарки посміхалися мені, я віталася з усіма.
На посту чергувала літня медсестра:
— Марусю, скільки вдома була? Місяців чотири? Знову лататись?
— Так, Тетяно Петрівно. Сподіваюсь, востаннє.
— Побачимо, куди тебе прилаштувати… Перше відділення на ремонті, у нас тіснота. Навіть у дитячій палаті ліжка щільно.
Я зазирнула крізь скло у дитячу. Десять ліжок замість шести, усі зайняті.
— Є м— Ось місце в 12-й палаті, підеш?
