Рани зради
Ярина закінчила мити посуд, коли телефон розірвав тишу кухні у невеличкому містечку під Львовом. Витерши руки рушником, вона взяла слухавку.
— Яриночко, вітання, дорога! — почувся солодкуватий голос тітки Марії.
— Добрий вечір, — стримано відповіла Ярина.
— Ясочко, мій син збирається до Львова, йому б десь пожити. Може, пустиш до себе? — ніжно заспівала тітка.
— Ні! Не пущу! Розбирайтеся самі! — різко обірвала Ярина, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— Як так… Ми ж родичі, — збентежено пробурмотіла Марія.
— Після того, що ви зробили, я вас знати не хочу! — чітко пролунало у відповідь.
— Про що ти? Що я зробила? — у голосі тітки пролунало замішання.
— Ярино, ти ж не відмовиш, правда? — голос Марії звучав настільки солодко, ніби це вона робила послугу, а не просила допомоги.
Ярина стояла біля вікна, стискаючи кулаки. Такі розмови повторювалися занадто часто. Їй знову доведеться ламати свої плани заради «родини».
— Що трапилося? — запитала вона, вже відчуваючи відповідь.
— Твоя племінниця потребує допомоги з математикою! — затараторила Марія. — Скоро іспити, а вчитель суворий, двійки ставить. Ти ж у нас розумниця, підтягни дівчинку, гаразд?
Ярина скрипнула зубами. Вона вже безкоштовно займалася з чотирма дітьми родичів. Але відмовити не можна — так її виховали.
— Добре, — видихнула вона, ненавидячи себе за слабкість.
У їхній родині допомагати рідним було святим правилом. Батьки Ярини з дитинства вчили, що родина — це опора, що своїх кидати не можна. Вони не шкодували ні часу, ні грошей. Якщо родичам потрібна була допомога, вони завжди відгукувалися.
— Колись і нам допоможуть, — твердила мати.
Ярина вірила.
Її батьки не були багатоюми, але мали невеликий крамчик. Жили скромно, але стабільно. Цього вистачало, щоб стати «фінансовою підтримкою» для всієї родини. Хтось приїжджав до Львова і жив у них, економлячи на готелі. Комусь потрібні були гроші — брали у них, обіцяючи повернути, але борги розчинялися у повітрі. Якщо треба було влаштувати родича на роботу, йшли до батька.
Ярина теж не стояла осторонь. Після університету вона стала безкоштовним репетитором для небожів, двоюрідних братів і далеких родичів. Роками вона витрачала вечори на їхніх дітей, жертвуючи своїм часом. Вона була впевнена: якщо їхній родині знадобиться допомога, родичі відповість тим самим.
Ця віра розбилася на дрібні шматочки.
— Ви впевнені? — голос Ярини тремтів, пальці впилися в край столу.
Лікар дивився на неї зі співчуттям, звикший до таких новин.
— Ми перевірили кілька разів, — тихо сказав він. — Лікування треба починати негайно.
Ярина кивнула, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг. Думка, що вони не одні, була єдиною соломинкою в цьому кошмарі.
Дома панувала мертва тиша. Батько сидів, вту́пившись у стіну. Мати метушилася по кімнаті, стискаючи телефон, але так і не наважилася подзвонити. Ярина дивилася на них і розуміла: вони не мають права здатися.
— Ми впораємося, — сказала вона, розриваючи тишу. — Нас багато. Ми витримаємо.
Батько важко зітхнув.
— А гроші? Це занадто дорого…
— Гроші знайдемо, — різко сказала мати.
Вони почали шукати. Продали все: квартиру Ярини, машину, прикраси, навіть меблі. Батьки вивели всі заощадження з бізнесу. Але грошей не вистачало. Тоді вони зробили те, що здавалося природним: звернулися до родичів, яким стільки років допомагали.
— Рідні, у нас біда, — голос матері тремтів. — Потрібна допомога. Будь-яка сума, хто скільки може.
У відповідь — тиша, а потім ухильні зітхання.
— Тримайтеся, — кинула одна тітка. — Ми б допомогли, але самі ледве зводимо кінці…
— Ох, як шкода, — додав дядько. — У нас ремонт, по боргах по вуха…
— Я б дала, але гроші на вкладі, не зняти, — байдуже повідомила двоюрідна сестра.
Ярина слухала і не вірила. Ті, хто роками брав у них гроші, жив у їхньому домі, користувався їхніми зв’язками, тепер не могли дати навіть тисячі.
Відгукнувся лише один далекий родич. Він переказав невелику суму, вибачаючись, що більше не може. Ярина знала, що для нього це багато, і була вдячна.
— Дякую, — сказала вона, стримуючи сльози.
Після цього вона вимкнула телефон і стиснула кулаки. Вони впораються. Навіть якщо ніхто у них не вірить.
Довелося брати кредит під заклад батьківської квартири.
— Ми справді це робимо? — голос Ярини тремтів, вона схопилася за голову.
— У нас немає вибору, — втомлено відповіла мати.
Вони сиділи на кухні серед паперів, рахунків і розрахунків. За вікном темніло, але світло ніхто не вмикав — економили.
— Якщо не виплатимо, втратимо все, — прошепотіла ЯринаПісля цього вони жили для себе, а для родичів у них більше не лишилося ні грошей, ні віри.
