Мені потрібна дружина, але така, щоб не старша сорока двох. Це мій максимум, і, чесно кажучи, ідеально якщо виглядає хоча б на тридцять пять. Бо після пятдесяти то вже зовсім інша історія, Ярославе. Я не шукаю свою однолітку, а прагну енергійної, з вогником у серці.
Особисто я, може й не схожий на Івана Миколайчука, але всередині мені двадцять вісім. Ще й запевняю тебе чоловік з роками цінності тільки додає, а жінка ну, ти сам розумієш.
Ми з моєю подругою Уляною сиділи за сусіднім столиком у збочено дивному кафе на околиці Львова серед стін, які танули в повітрі, і столиків, що плавали на шахівниці підлогої плитки. Відразу після тренування ми прийшли сюди обговорити нову дієту. Але нашу розмову, наче випадковий гість у сні, перебив чийсь чоловічий монолог, що спливав між серветками й невидимими чашками кави.
Чула? шепоче Уляна, заплюючи губу й хихочучи: Він подорожчав. Швидше б на розпродаж, там може залишки полюють.
Тихше, послухаємо, погоджуюсь я, сміючись. Ну чим не театр сороміцький і непримітний.
Тим часом чоловік не вгамовувався, його голос переливався, огортаючи повітря, як туман над річкою Стир.
Скажімо, вчорашнє не їм. Принципово. Жінка має щодня готувати свіже! Поки сам, можу й вареники зварити, не чужий я до кухні. Але якщо стосунки, то все має бути серйозно: борщ, котлетки, на додачу пампухи. І так, щоб була струнка. Я бажаю контраст: я солідний, вона легка, майже ефірна.
А діти? зідзвонився запитанням його приятель, пильно вдивляючись у його живіт, що нагадував бубон на Різдво. В тебе ж і свої дорослі, і онуки, мабуть, на обрії.
Мені спадкоємці не потрібні, своїх маю досить. Маю шукати супутницю для душі й тіла, активну: хай і в ліс, і в гори, а то й хоча б до садиби під Жовквою.
Я ледве не задавилась яблучним узваром. У гори? Він, напевно, разів два далі трамвайної зупинки не ходив!
Улянко, закладемося, він перший до мене підійде? шепочу крізь усмішку.
Та не може бути! очі Улянки округлилися, немов льодяники. Соломіє, тебе ж не сорок
Тсс! приставляю палець до уст. Це мій соціальний експеримент. Дізнаюсь дно чоловічої фантазії.
Знайомство відбувається абсурдно легко, наче змінюються кольори у вітражних снах. Обмінюємось контактами і вже ввечері переписуємось неначе сто років знайомі.
У мережі він жив під псевдонімом Мачо48.
На аватарці туманне фото десятирічної давності: втягнутий живіт, позаду дорожезна машина і погляд, у якому сплелися впевненість і ностальгія за юністю.
Через декілька днів Ярослав запросив зустрітися. Зявився у парадному піджаку, гудзики на якому тріщали, стримуючи всесвіт його живота, що прокидався з кожним вдихом.
Соломіє, розтанув посмішкою, від якої лилися штучні іскри, ти сьогодні просто богиня!
Дякую, Ярославе, опускаю очі. І ти досить презентабельний.
Зустрічалися ще разів три. Для мене це було випробуванням акторських майстерностей: слухати байки про «будівельну корпорацію» (кіоск із насінням на ринку Зелений), історії про «нову машину» (поки що в мріях і на фотографіях) і міркування, як для чоловіка важливий затишок удома.
Гуляли серед кривих алей парку, і вже за два десятки кроків Ярослав переходив на важке, меланхолійне дихання, стверджуючи, що це така оздоровча практика з Карпат.
І настав дивний момент. За вечерею, під подихи зефірного вітру й мої компліменти, Ярослав відчув, що час розкрити карти.
Соломіє, ти ідеальна. Молода, хазяйновита, струнка. Маєш знати: мені не сорок вісім.
Справді? підняла брови.
Мені пятдесят пять, видихнув, чекаючи вибуху чи дива. Але ж зберігся, га?
Ярославе! вигукнула, виглядаєш на пятдесят чотири! Обожнюю досвідчених чоловіків.
Він розцвів, ледь не запалюючи повітря.
О, чудово! А то хвилювався. Є в мене принципи після сорока двох ні-ні! Жага вже не та. А ти справжній вогник.
Дякую, любий, гладжу по лисині. До речі, я теж маю секрет.
Який ще? насторожився. Діти? Кредити?
Ні. Вік.
Завмер хвилин на одну вічність.
А тобі що, не сорок?
Майже.
Тридцять вісім? ледве видихнув.
Я простягаю йому паспорт. Документ у його руках тремтить, як осиковий листок.
Відкрий, Ярославе. Глянь уважно.
Портрет моєї юності в паспорті 1975 рік, чорнила невидимі, цифри абсурдні.
Пятдесят прошепотів він, бліднучи. Тобі пятдесят?
Так, рівно. Два місяці тому святкувала ювілей у «Криївці».
Паспорт вислизнув на прозору підлогу. Дивився він, наче вперше побачив у мені мавку чи бабу Параску в новій сукні.
Але ж ти виглядаєш
Як жінка, що себе любить і піклується. Не до чебуреків мені
Це зрада! розгубився. Мій принцип: до сорока двох! З ровесницею не можу
А тебе влаштовувало ж усе до цього моменту? Пісок із мене не сипиться?
Ярослав наллявся буряковим румянцем.
Та проста цифра Пятдесят це вже майже пенсія!
Старість, Ярославе, це коли не сприймаєш реальність. А я у апогеї цвітіння. І знаєш що?
Що? його очі розчинялися у снах.
Мені, пятдесятирічній жінці, потрібен чоловік. Не набір з комплексів, живота, і мрій про кіоск на «Краківському». Мій вогонь тебе спалить!
Я дістала паспорт і пішла крізь розчинені двері, які стиралися на тлі химерного будинку.
Соломіє! вигукнув він. А ми що ж?
А ми? За твоїми ж правилами я тобі вже рівня. Шукай молоду. А може знайдеш таку, що прочитає твій рік народження догори ногами.
На вулиці вже чекала на мене Уляна, в машині, яка пахла кавою і свободою.
Ну що? запитала вона. Розкрився?
О так, розсміялася я, як курка на Великдень. Ти б бачила його! Немовби почув, що Карпати то теж Україна.
А далі що?
Далі він шукатиме свою «молоду», а ми поїдемо святкувати. У мене сьогодні зустріч із чоловіком. Йому сорок пять. Йому ніколи не спаде на думку питати мій вік бо живе справжніми почуттями.
А Ярослав досі на сайті знайомств. Анкету підправив: «Шукаю жінку строго до 40. Чесну!» Фото незмінне десятирічної давності, живіт під латкою.
Чому деякі чоловіки так бояться ровесниць, Уляно? І варто брехати про вік в Україні, щоб дати стосункам шанс, чи краще завжди відкривати правду як у сні, що залишає по собі лише відчуття польоту і трохи туману в голові?
