Мар’яна Петрівна складала в коробку старі світлини, коли натрапила на знімок з випускного. Сорок років тому вона стояла поруч із Олесем, а той тримав її за плечі так обережно, наче лякався поторкнутися. На фотографії обоє посміхалися, але Мар’яна добре пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Олесь підійшов і попросив сфотографуватися разом.
Марянко, чи можна з тобою? сказав він тоді, червоніючи й не дивлячись у вічі. Хоч на память
Вона мовчки кивнула, хоча серце лупало так, що, здавалося, чули всі в залі. Весь останній рік у школі Олесь провожав її до хати, носив портфель, допомагав з математикою. А вона вдавала, що нічого не помічає, що їй байдуже.
Зараз, перебираючи старовинні речі після смерті чоловіка, Маряна усвідомлювала, як багато вона втратила. Богдан прожив із нею тридцять пять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх двох дітей. Але її серце памятало того соромязливого хлопця з випускного вечора.
Мамо, ти чого там копаєшся? зазирнула в спальню донька Соломія. Може, допомогти?
Та ні, просто розбираю світлини. Ось, глянь, яка ж я була молода, Мар’яна показала знімок.
Соломія взяла фотографію, уважно роздивлялася.
А це хто поруч? Не тато здається…
Однокласник, коротко відповіла мати.
Гарний якийсь. І дивиться на тебе так… закохано, Соломія усміхнулась. У вас що, роман був?
Маряна відвернулася до вікна. За шибкою крапав жовтневий дощ, а в краплинах відбивалися жовте листя клена.
Ніякого роману не було. Просто дружили, тихо сказала вона.
А потім додала, неначе виправдовуючись:
Він до коледжу вступив, я до інституту. Різні дороги.
Соломія знизала плечима, поклала фотографію й вийшла. А Маряна лишилася наодинці зі спогадами.
Після випускного вони справді бачились усього кілька разів. Олесь приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Марянина мати, Ганна Іванівна, явно благоволила до нього.
Добрий хлопець, говорила вона доньці. Працьовитий, старанний. І дивиться на тебе, як на ікону.
Мамо, не видумуй, відмахнулась Маряна. Ми просто товариші.
Товариші, зітхнула мати. В твої роки я вже заміж збиралась.
Востаннє Олесь прийшов у серпні, перед початком навчання. Маряна якраз готувалась до медичного інституту. Підручники з хімії та біології лежали стопками на столі, кімната була завалена конспектами.
Не заважаю? спитав він, зазирнувши у двері.
Заходь, кивнула Маряна, не відриваючись від книги.
Олесь сів навпроти, довго мовчав, потім промовив:
Марянко, а давай поженимося.
У неї перехопило подих. Вона підвела очі, зустріла його погляд. Олесь сидів випростаний, руки складені на колінях, і було видно, що кожне слово давалось йому важко.
Я серйозно, продовжив він. Я тебе дуже… дуже сильно кохаю. З пятого класу кохаю. І нікого більше не хочу. Ти вступиш до інституту, я працюватиму, зароблятиму на хату. Почекаємо, поки закінчиш, а потім… Ну, щоб родина була.
Маряна дивилася на нього й не могла промовити слова. Всередині клекотіло, хотілось
Соломія Петрівна складала в коробку старі фотографії, коли натрапила на знімок випускного вечора. Сорок років тому вона стояла поруч із Тарасом, а він обіймав її за плечі так обережно, ніби боявся злякати. На фотографії вони обидва усміхалися, але Соломія пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Тарас підійшов і попросив зфотографуватися разом.
Сонечко, чи можна з тобою? сказав тоді він, червоніючи й не дивлячись у вічі. Просто на пам’ять…
Вона мовчки кивнула, хоча серце калатало так, що здавалося, чути по всьому залі. Весь останній рік у школі Тарас провожав її додому, носив портфель, допомагав з математикою. А вона вдавала, що нічого не помічає, що їй байдуже.
Зараз, перебираючи речі після смерті чоловіка, Соломія розуміла, скільки було втрачено. Богдан прожив з нею тридцять п’ять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх дітей. Але серце завжди пам’ятало того сором’язливого хлопця з випускного.
Мамо, ти чого там копатися? зазирнула у спальню донька Ярина. Може, допомогти?
Та так, фотки розбираю, Соломія показала знімок. Ось, подивись, яка я була молода.
Ярина взяла фотографію, уважно розглянула.
А хто це поруч? Не тато ж…
Однокласник, коротко відповіла мати.
Гарний. І дивиться так… закохано, Ярина посміхнулась. У тебе що, роман був?
Соломія відвернулася до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, а в краплях відбивалися жовте листя клена.
Ніякого роману. Просто дружили, тихо сказала вона.
Потім додала, немов виправдовуючись:
Він у технікум поступив, я до інституту. Різні дороги.
Ярина знизула плечима, поклала фотографію й вийшла. А Соломія лишилася сама зі спогадами.
Після випускного вони бачились ще кілька разів. Тарас приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Мати Соломії, Параска Іванівна, явно благоволила до нього.
Гарний хлопець, казала вона доньці. Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.
Мам, не вигадуй, відмахувалась Соломія. Ми просто друзі.
Друзі, зітхала мати. У твої роки я вже заміж збиралася.
Востаннє Тарас прийшов у серпні, перед навчанням. Соломія готувалась до вступу на медичний. Підручники з хімії і біології лежали стосами на столі, кімната була завалена конспектами.
Не заважаю? запитав він, зазирнувши у двері.
Заходь, кивнула Соломія, не відриваючись від книги.
Тарас сів навпроти,
