Кіснув траву — знайшов кохання: як Степан знайшов те, що шукав усе життя
Степан прокинувся на світанку. Сонце лише торкалося верхівок дерев, а його мати, Ганна Трохимівна, ще вчора на вечірніх сказала рішуче:
— Синку, завтра рано будеш на сінокосі. Треба готувати корми для корови. Зима не за горами.
— Мамо, я сам упораюсь. Не буду Івана турбувати, у нього й своє сіно чекає, — відповів Степан і пішов спати, навіть не підозрюючи, що один укус бджоли переверне його життя.
Степан завжди був у селі особливим. Не скажеш, що дивним, але й не таким, як усі. Тихий, розумний, чемний. Зайвого не говорить, погляд скромний, а книжку завжди має при собі. Працював механіком у місцевому господарстві — майстер на всі руки. Керівництво його поважало, довіряло. А ось серце його стояло порожнє, ніби чекало на щось незвичайне.
Сусідки тільки руками розводили: «До нього не підійдеш!» Молодь звала його «книжником». А його брат, Іван, жартівник і гуморист, сміявся:
— Брате, так ти й помреш самотнім! До тебе вже й стара Гапка сватається — їй, до речі, за сімдесят!
— Іди до своєї Марічки, — усміхався у відповідь Степан.
Але йому було не до сміху. Тужилося. Самотньо. І страшно. Знайомитися з кимось? Ой, ні…
У той спекотний липневий день він уже скіс майже все поле, залишився лише крайній куток. Втомився, сів, взяв пляшку з водою. І раптом — голос.
— Ой, лишенько! Як же болить…
Підвівся. Дивиться — стоїть дівчина, молода, гарненька. У джинсах і блузці з вишивкою. Тримає руку нижче ліктя й кривиться від болю. Степан схопився, підбіг, забувши про свою несміливість.
— Що трапилося?
— Бджола. Вкусила… — ледве не заплакала вона. — Що робити?
— Спокійно, зараз усе буде. Головне — жало витягнути. Не бійтеся.
Він акуратно й швидко витягнув жало. Дівчина здивовано подивилася:
— Ви вже… витягли? Правда?
— Усе, — спокійно кивнув він. — Навіть не помітили. Вас як звати?
— Оксана. А вас?
— Степан.
— Дякую вам, Степан. Ви мене врятували. А ви тут мешкаєте?
— Тут. Сіно готуємо на зиму. А ви хто будете?
— До тітки Параски приїхала. Вона у вас завідує амбулаторією. А я… тепер вчителька у місцевій школі. Із міста. Працюю з малечею. Вирішила життя змінити.
Він мовчки кивнув. Більше нічого не сказав. А вона пішла, так і не почувши, як сильно йому серце стиснулося.
Оксана була з тих жінок, що пережили зраду. Покинула місто, кинула кар’єру — лише б не бачити колишнього й не плакати в тій самій хаті, де спійкала його з найкращою подругою. Вона шукала спокій. А знайшла — погляд Степана.
Степан же йшов додому, ніби на крилах. За вечерею мовчав. А потім взяв у руки бандуру й раптом заграІ з того дня вони йшли поруч, ніколи більше не відпускаючи один одного.
