Одна сковорідка на двох
Буває, що люди припиняють сваритися. І це вже не про те, щоб помиритися. Це — кінець. Василь і Марічка прожили разом двадцять років. Не вічність, але й не кілька місяців. Спочатку — кохання, потім діти, потім безкінечні клопоти. А далі — втома. Від себе. І одне одного.
Спершу вони ще намагалися. Сварилися, мирилися, гримали дверима, силкувалися зрозуміти, пробачити, повернутися. Але потім прийшла тиша. Глуха, непробивна. Вони перестали спати в одному ліжку. Розійшлися по кімнатам. Немов і не вороги, але вже й не родина. Просто двоє людей, яких доля звільнила в одній хаті. А найжахливіше — вони почали їсти окремо. У нього — своя їжа. У неї — своя. Свої полиці, свої тарілки. Своє життя. Саме так і виглядає кінець. Без слів.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все й так було ясно. Василь познайомився з жінкою в санаторії. Почав їздити туди один, без Марічки. Жінку звали Ганна — вона була уважною, спокійною, терплячою. Писала йому листи, розпитувала, як справи, ділилася рецептами. Марічка нікого не зустріла. Її самотність була мовчазною й тугою, як вузол. Але вона не скаржилася. Просто жила. Наче чекала, що колись це минує.
Ранок був звичайний. Кухня залита жовтим світлом, у повітрі — запах дешевої олії. Марічка стояла біля плити. На ній — крихітна сковорідка. А на ній — одне яєчко. Не омлет. Не сніданок на двох. Просто яєчко. Маленьке, як і сама сковідка. Маленьке, як і вона. Халат на ній старий, волосся — у невдалому завитку. Вона тримала лопатку і навіть не дивилася на сковороду. Просто стояла.
Василь зайшов у кухню. Мовчки. Поставив чайник, збирався налити собі чаю. Все в ньому вже вирішилося. Він піде. Скоро. Залишилося лише скласти речі. Але в цю мить вона обернулася. Подивилася на нього з такою беззахисною провиною, що він ледве не переступив.
— Хочеш яєчко? — тихо спитала вона і простягнула йому крихітну сковорідку.
Він ніби в стіну врізався. ВсеВін узяв сковорідку в руки, і раптом зрозумів, що за всі ці роки так і не навчився жити без неї.
