Сьогодні ввечері, сидячи з Клеопатрою на дивані, я знову подумав про те, як дивно складається життя. Клепа, звісно, своєї провини в тому не бачила. Ну, не втрималась раз, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, і господиня впала. Але ж Клепа не зі зла – інстинкти. Так само й мене життя постійно цьвохкало по носі: «Не лізь, тобі тут не місце, відійди вбік». Я й відходив. Має рацію життя – краще не висовуватись, здоровіший будеш. Відпочила на мені природа-ненька вдосталь: маленький, худенький, слабенький.
У школі дражнили хлюпиком, а іноді й били для профілактики. Друзів майже не було, хіба що один – Павлусь. «Нічого, виросту, – думав я тоді, – і все це скінчиться. Дорослі ж розумні. Дурних прізвиськ не дають і підзатильників просто так не роздають». Ой, як же я помилявся…
З підзатильниками у дорослому житті справді було краще – не прийнято їх наліво-направо роздавати. А от із прізвиськами… Як тільки мене не називали: і доходягою, і клопом, і мальком, і мишеням. Я, звісно, ображався, але біда – відповісти достойно не вмів. Бо до мого невеликого зросту додавалась величезна сором’язливість. Вона мені заважала навіть більше, ніж непримітна зовнішність. Нові стосунки не складалися. Спілкувався я лише зі старим шкільним другом Павлом та з мамою, поки вона була жива.
Роки минали. Я працював комірником у магазині в Києві і про особисте життя навіть не думав, хоча колектив був на дев’яносто відсотків жіночим. Але дами дивилися на мене як на «сина полку»: опікали, захищали, пригощали домашньою стравою. Ще б пак – «бідненький, маленький». До сорока років я лишився круглим сиротою. Отак жаліли мене сердобольні жінки… Поки не зустрів Марічку.
Марічка була жінкою з великої літери «Ж». Не помітити її було неможливо: високий зріст, пишні форми, гучний голос. Вона була чудова! Я закохався без взаємності. Боявся навіть підійти. Хто я для неї? Блоха, біла міль, молекула! Але в життя своєрідне почуття гумору. І воно вирішило звести маленького сором’язливого хлюпика й велику гучну Марічку. Спосіб обрало банальний, але надійний: скільки прикладів, коли рятівник закохується у врятованого? От і Марічці довелося одного разу врятувати мене.
Сталося це так. Я стояв у черзі до каси. За касою сиділа прекрасна Марія. Я бліднув, червонів, нервував, перекладав з руки в руку пакет кефіру. Тут ззаду з’явилися два молодики з пляшками горілки, штовхнули плечем моє субтильне тіло: «Будеш за нами, дядьку. Поспішаємо». У будь-який інший день я б мовчки пропустив, але не сьогодні – на мене дивилася сама Марічка! «Давайте, хлопці, в чергу. У мене обід теж не гумовий», – пискнув я. «Не пили! Сказали: будеш за нами, значить за нами!» – один уже поставив пляшку на стрічку. Другий для переконливості легко штовхнув мене в груди: «Тримай дистанцію, дядьку!» Я почервонів, розкрив рота, але мене випередили: «По черзі! – гримнула Марія з-за каси. – І взагалі, молоді люди, давайте ваші документи! Може, я взагалі не маю права продавати вам алкоголь!» Мої кривдники заметушилися: «Та годі вам, у нас вдома сімеро по лавках, а ви – документи!» – спробував пожартувати один. «Слухайте, “молоді батьки”, не морочте мені голову. Або підтвердьте повноліття, або шуруйте додому до мами й тата», – наказала Марія. За її спиною вже підбадьорився охоронець Петрович, тому хлопці, лаючись, ретирувалися. «От нахабні малолітки! – зло сказала Марія, а потім глянула на мене вже лагідно: – Давай, Сашку, я тобі проб’ю. Бо й справді не встигнеш поїсти. А тобі їсти треба, надто вже ти худенький. Он навіть шпана дрібна на тебе нападає». «Дякую…» – пробурмотів я, бажаючи провалитися крізь підлогу. «Все, тепер навіть слабкої надії немає, що Марічка на мене подивиться. Треба ж було так осоромитись. Пацанів злякався! Хоча звідки я знав, що вони пацани – он які здоровенні!» – переживав я.
Але все виявилося навпаки. Відтоді Марічка стала ставитися до мене інакше: усміхалася, кокетувала, почала носити обіди з дому. Решта магазинних дам відступили. Я не знав, що вона для цього зробила, лише одного разу почув, як шепотілися жінки: «Мишеня тепер Маріччин трофей». «Ну й хай, може, вона його заміж візьме, а там, дивись, і відгодує як слід». Звання трофею мене не дуже засмутило: «Значить, я їй дорогий! – вирішив я. – Значить, вона мною дорожить. А там і до любові один крок. Поки моєї любові вистачить на двох». Ця думка підштовхнула мене до рішучих дій. Наступивши на горло своїй сором’язливості, я запросив Марічку на побачення. Вона погодилася. Слово за слово, зустріч за зустріччю – зав’язався роман, а потім і весілля зіграли.
Тільки от сімейне життя мене розчарувало. Марія одразу призначила себе головою сім’ї. І все б нічого, але цю голову вона уявляла дуже своєрідно: мав не тільки все вирішувати й контролювати, а й мав повне право виховувати й карати. Ох, скільки разів мені перепадало за найменшу провину: то люстру повісив не так, то підлогу погано витер, то тарілку за собою не помив… Я терпів. Попри все, любив свою рятівницю Марію. І дуже хотів, щоб мене теж любили. Сподівався, що все може бути інакше – от притремося й заживемо душа в душу. Ілюзії, як і рештки любові, вибив з мене один-єдиний підзатильник. «Шкідник, хлюпик, доходяга! – сварилася Марія того вечора. – Ти хоч щось можеш зробити нормально? Мовчиш? А даремно! Ти мені краще скажи, де мені другу таку чашку знайти? Це бабусина була, старовинна, моя улюблена. Руки в тебе криві, посуд помити – і то не можеш! Ех, зла не вистачає…» Я не встиг відповісти. Коли в Марії скінчилися слова, вона перейшла до діла – рука в неї важка. Але як тільки в голові прояснилося, я зрозумів: «Пора розходитися! Тумаків мені й у дитинстві вистачило!» Зі скандалами ми розлучилися. Я вкотре розчарувався в людях і заприсягся більше ніколи не закохуватися.
Клеопатру життя теж било. І цілком незаслужено. Вона була диво як гарна – чорна, довга, велика. Цілих дванадцять кілограмів щастя! Тільки чомусь нікому стільки щастя не було потрібно. Тому Клепа кочувала з рук у руки. Першому господареві не сподобався її вигляд: «Це якась перетакса, а може, супертакса! Коротше, некондиція. Не піде. Ніколи не мріяв про дворнягу». Він швидко сплавив Клепу приятелеві. «Що за порода? Такса-переросток? – жартував той. – Здорова! Маманя з бассетом, певно, згрішила. А гавкуча яка! От і добре – буде дачу сторожити». Але сторожити не вийшло. Голос басовитий, грізний, але Клепа гавкала не тоді, коли бачила ворогів, а коли бог на душу покладе. «Безтолкова ти собака, – сварили її. – Пустобрешка! Їси багато, охороняти не вмієш. Зате всі квіти витоптала й газон перекопала. Треба тобі іншого господаря шукати». Насилу знайшовся новий – літня приємна пані, але дуже неповоротка. Клепа присягнулася бути хорошою, але знову не вийшло. Вона, правда, своєї провини не бачила. Ну, не втрималась раз, рвонула за кішкою, смикнула повідець – господиня впала. Але ж не зі зла – інстинкти. Господиня відбулася легким переляком, слава богу. Хіба це привід розлучатися? Але люди – створіння незрозумілі. «Не можу я з нею впоратись! – скаржилася комусь по телефону. – Мені життя дороге. Прилаштуй її кудись. Бо на вулицю випущу». І цей хтось, мабуть, постарався. У Клепи з’явилася сім’я з трьох осіб: чоловік, жінка, дитина. «Клеопатро, Андрійка не кривдь! – наказав чоловік. – А то всиплю тобі по перше число». Клепа й не збиралася кривдити малого. Але той мав на собаку свої плани: «Будеш конячкою», – заявляв чотирирічний Андрійко й намагався осідлати Клепу. Вона виверталася й гарчала – велика, але на конячку не тягне. Андрійко злився й ревів. Жінка сварилася. Чоловік хапався за ремінь. Клепа ховалася під ліжко. Чоловік червонів, кричав і погрожував віддати собаку в притулок.
Невідомо, чим би все скінчилося, але якось до чоловіка прийшов друг. Клепа вилізла з-під ліжка подивитися, кого принесло. Друг виявився маленьким, тощеньким чоловічком на ім’я Сашко. «Задрипаний якийсь, – подумала Клепа. – Мій-то набагато більший. Мабуть, цей чоловічок теж некондиція, як і я». «Привіт, сто років у тебе не був, Павле, – Сашко обняв Клепиного господаря. – У тебе, бачу, чергове поповнення. Собаку завів? А я ось із жінкою нарешті розлучився». «Вітаю, давно пора! А я от із цією собакою хочу “розлучитися”. Сто разів пошкодував, що завів, – зітхнув Павло. – Невихована, зла, на Андрійка гарчить, а почнеш лаяти – під ліжком ховається. Загалом, думаю віддати». «Ну чого ти? Навіщо ж одразу віддавати? – Сашко співчутливо глянув на Клепу. – Невихована, кажеш. А ти її виховував? Лаяти й карати – це не виховання. Її б до кінолога. Я, звісно, не собачник… Але мене от теж намагалися лайкою та підзатильниками перевиховати – не вийшло». «Який кінолог, Сашку? У мене на сім’ю часу не вистачає, пашу як віл! Жінці теж не до того… Слухай, раз ти такий розумний, може, забереш собі нашу Клеопатру? – вигадав Павло. – Ти тепер самотній, вільний. От і виховуй скільки душа забажає. А що? Робоча ідея. Всім добре: і нам, і Клепі, і тобі!» «Я б забрав, тільки чи піде вона? Вона ж до вас звикла, певно?» – Сашко запитально глянув на Клепу. «А він мені точно подобається, – подумала та. – Розмірковує тверезо, дітей у нього нема, та й сам нестандартний. Значить, швидше за інших мене зрозуміє! Треба показати, що я “за”!» І вона двічі вильнула хвостом. «Бач, вона не проти! – зрадів Павло. – Будемо сподіватися, що ти з нею впораєшся. А там, дивись, на якомусь собачому майданчику долю свою зустрінеш». «Ось цього не треба. Наївся», – відмахнувся Сашко. Увечері вони з Клеопатрою пішли додому вдвох.
Виявилося, що впоратися з Клепою набагато простіше, ніж з колишньою дружиною. Вона не шкодила, не кричала через дрібниці й тим паче не розпускала лапи. Якщо чогось не розуміла з першого разу, то розуміла з другого. Крім того, вона любила мене! Я був для неї всім: другом, господарем, цілим світом. Ми разом ходили до кінологічної школи, гуляли на майданчику, вчилися, гралися, спілкувалися. І я був щасливий, що доля того вечора підштовхнула мене навідати старого шкільного товариша. «Собаки точно кращі за людей, – думав я. – Клепа тому прямий доказ. Розумна, гарна, слухняна. Ну, може, ще не зовсім слухняна, але це поправно». Втім, так я думав недовго. Виявилося, що й серед людей трапляються чудові екземпляри: добрі, чуйні, уважні. Просто раніше я не знав, де вони водяться. А тепер виявив – на собачих майданчиках таких повно. З багатьма я познайомився завдяки Клепі. З деякими потоваришував. І, чим чорт не жартує: може, настане день, і я знову закохаюся в якусь господиню шпіца чи дога. Звісно, не прямо зараз. Але я цього не виключаю.
