Ось така справа, скоро до нас прийдуть гості, і вам треба кудись піти.
“Ось така справа, скоро до нас прийдуть гості, і вам треба кудись піти. Самі розумієте з вами жодного свята не буде.”
“Синочку, то куди ж ми підемо? У нас тут нікого немає”, зітхнула мати.
“Ну, а я звідки знаю? Вас же колись сусідка в селі кликала, от і їдьте!”
Борис Іванович і Галина Петрівна вже тисячу разів пошкодували, що послухали сина й продали свою хату.
Нехай там було й нелегко, але це був їхній дім. Вони були там господарями. А тут?
Вони боялися виходити зі своєї кімнати, щоб не розгнівати невістку Олену. Її дратувало все: як вони човгають тапками, як пють чай, навіть як їдять.
Єдина людина, для якої вони були потрібні, онук Андрійко.
Дорослий хлопець, гарний, як місяць, і любив своїх діда й бабу до нестями. І якщо мати підвищувала голос при ньому, він миттєво давав відсіч.
А от син Олег чи боявся дружини, чи йому було байдуже ніколи не заступався за батьків.
Андрійко навіть вечеряв разом із бабусею та дідом. Тільки вдома бував рідко. Він зараз стажувався й жив у гуртожитку біля роботи. Навідувався лише на вихідні.
Літні люди чекали онука, як свята. От і Новий рік на носі. Андрійко приїхав зранку, щоб привітати всіх.
Завітав до своїх старих, приніс кожному теплі шкарпетки й рукавички. Знав, що вони завжди мерзнуть, і хотів їх підбадьорити. Дідові прості, а бабусі з вишивкою.
Галина Петрівна притулила рукавички до обличчя й заплакала.
“Бабусю, чого? Не сподобались?”
“Що ти, серденько! Вони найкращі. Таких дорогих, у всіх значеннях, у моєму житті ще не було.”
Вона обняла онука, а він почав цілувати її долоні, як робив із дитинства. Її руки завжди пахли чимось добрим: то яблуками, то випічкою, а найбільше теплом і любовю.
“Ну що, рідні, протримайтеся тут без мене три дні. Я з хлопцями відпочину, а потім повернусь.”
“Відпочивай, коханий”, промовила бабуся.
Андрійко зібрав речі, попрощався й пішов. Літні люди повернулися до своєї кімнати.
За годину почули, як Олена лає чоловіка: скоро гості, а в домі старі. Соромно перед людьми, треба їх кудись подіти. Ще й місця для гостей не вистачить. Олег пробував щось відповісти, але Олена навіть слухати не хотіла.
Літні люди сиділи, мов миші, навіть на кухню боялися вийти. Борис Іванович дістав із схованки печиво, поділився з дружиною.
Вони сіли біля вікна й мовчки жували. Боялися навіть заговорити. У Галини Петрівни в очах тремтіли сльози. Як же важко дожити до того, коли ти нікому не потрібний.
На дворі смеркло. До кімнати увійшов Олег.
“Ось така справа, скоро гості, і вам треба кудись піти. Самі розумієте з вами святкувати не вийде.”
“Синочку, то куди ж нам іти? У нас тут нікого немає”, спитала мати.
“Ну, а я звідки знаю? Вас же сусідка в селі кликала, от і їдьте.”
“Як ми поїдемо? Автобуси вже не ходять, ми й вулиці не знаємо. Та й чи жива вона ще?”
“Не знаю, коротше. Олена сказала у вас година на збори.”
Олег вийшов. Борис і Галина переглянулися. Кожен із сил стримував сльози. Стали збиратися от і подарунки онука знадобилися.
Одяглися тепліше, мовчки вийшли з дому. Надворі вже зовсім стемніло. Люди метушилися, поспішаючи додому.
Галина Петрівна взяла чоловіка під руку, і вони пішли до парку. По дорозі зайшли в кавярню замовили чай і бутерброди, адже цілий день нічого не їли.
Просиділи майже годину. Зовсім не хотілося виходити на холод. За вікном віяв вітер, падав сніг. У парку була альтанка подружжя вирішило сховатися там.
Хоч якийсь дах над головою. Вони сіли, тісно притулившись один до одного. Галина розглядала рукавички. Борис подивився на неї й сказав:
“Хоч онук у нас добрий, не такий, як його батьки.”
“Так, обіцяли йому протриматися і не змогли”, відповіла бабуся.
Час ішов, сніг не переставав. У вікнах блищали ялинки. Люди вже сиділи за святковим столом. Раптом біля їхніх ніг опинився пес.
Гарний сетер. Він підвив, поставив лапи Галині на коліна. Вона посміхнулась і погладила його.
“Друже, а ти що тут робиш? Загубився?”
Раптом почувся жіночий голос:
“Арчику, де ти? Додому час! Ну де ж ти, рибко?”
Дівчина почула гавкіт і підійшла до альтанки. Її пес стояв на колінах у літньої жінки.
“Вибачте, він ніколи так не робить. Ви давно тут сидите?” спитала вона.
“Давно, доню. Гарний у тебе пес, ла
