Надворі люта заметіль. Дороги занесені — ні пішки, ні на машині не проїхати. Під’їзд замкнений — двері завалені снігом по самий дах. Місто, звичайно, не північне, і будинки не розраховані на такі сюрпризи від природи. Одним словом, справжня катастрофа.
І саме цієї ночі в Олени помирає батько.
Інсульт. Ні «швидкої», ні рятувальників немає. Лише вона, молодий лікар-невролог, і невеличкий запас ліків вдома.
Батько впав на кухні, коли ставив чайник. Олена не бачила, як це сталося, але визначити інсульт — справа першокурсника. Їй було легко впізнати апоплексію і зрозуміти: без лікарні батько до ранку не доживе.
Вона дзвонила всім — у поліцію, до знайомих. Відповідь скрізь одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас приїдуть».
Ніхто не прийде, це було очевидно. Але вона не могла не спробувати все. Батька вона ледве доволокла до ліжка, а він лише стогнав, цілком паралізований. Антикоагулянти не можна — значить, аспірин, потім преднізолон внутрішньовенно, щоб зняти набряк мозку. Тиск низький — бісопролол не потрібен.
Залишалося лише чекати. Олена діяла, як автомат. Без емоцій, лише внутрішня порожнеча.
А потім зник світло. В квартирі стало темно й тісно, ніби меблі розбухли, а повітря згустилося до консистенції меду. Звуки різко посилилися. Батько дихав хрипко, але рівно. Без стогну — це вже добре. А сама Олена, здавалося, взагалі не дихала.
— Швидше б ранок, — прошепотіла вона, просто щоб почути власний голос.
І саме в цю мить у двері грюкнули.
Олена одночасно злякалася й зраділа. Хто ж ще могМетелиця залишила їх у минулому, і тепер, коли Олена дивилася на батька, що спокійно спав у лікарняній палаті, вона вперше відчула, що навіть у найсуворішій заметелі знайдеться людина, яка простягне руку.
