Олена знову переступила порог президентського номера, відчуваючи, як серце стискається. Все було так знайомо, але водночас небезпечно насичене спогадами. Щойно двері за нею зачинилися, вона відчула, як прискорюється подих. Єдине, чого бажала швидко виконати свою роботу й піти, нікому не заважаючи.
Та хоч сама собі повторювала, що це лише черговий робочий день, у повітрі відчувалася напруга. У кожному куточку, у кожному блискучому предметі вона бачила його погляд Олександра Воронцова, спокійний, але проникливий, наче він читав її думки.
Коли вона поправляла подушки на ліжку, двері раптом відчинилися. У кімнату увійшли впевнені кроки. Олена завмерла, пальці міцно стиснули шовкову постіль.
Не тікай цього разу, почула його низький, але мякий голос.
Вона повільно обернулася. Олександр стояв там, бездоганний, як завжди, але в його очах було щось нове тепла цікавість, змішана з легкою іронією.
Я думала що турбую вас, прошепотіла вона.
Якби ти мене турбувала, я б давно покликав охорону. Але не покликав. Чому, як гадаєш?
Олена похитала головою, не знаючи, що відповісти.
Тому що хочу знати, хто ти, продовжив він. Жінка, яка засинає у ліжку незнайомого чоловіка, або безтурботна, або чиста душею настільки, що її єдиний гріх втома. І ти, Олено, схоже, з другої категорії.
Її імя, промовлене ним, пробігло холодком по спині. Звідки він знав? Вона раптом згадала бейдж із своїм іменем на формі.
Я нічого особливого, прошепотіла вона. Просто покоївка.
Олександр вперше усміхнувся. Коротко, але достатньо, щоб змішати її.
«Просто»? Ні. Жінка, яка працює до виснаження, але навіть у сні виглядає, як старовинний портрет із закинутого музею. Ти справді вважаєш це «нічим»?
Олена відчула, як палають щоки. Хотіла подякувати, але слова застрягли в горлі. Натомість опустила очі, намагаючись зібратися.
Мені треба закінчити прибирання, ледь вимовила вона.
Закінчуй, просто відповів він, але не пішов, спостерігаючи за кожним її рухом.
Години минали повільно, напружено. Він ставив прості запитання: звідки вона, чому приїхала до міста, чи подобається їй робота. Вона відповідала несміливо, але кожна фраза поступово розкривала її історію. Вона приїхала з маленького села, де батьки ледве зводили кінці з кінцями. Працювала змалку, а зараз відправляла більшість зарплатні додому.
Олександр слухав уважно, як ніхто до нього. Вперше його цікавила не людина-бізнесмен, а просто жінка з чесними очима.
Наступні дні повторювалися. Кожен її візит до номера ставав сценою з таємничого роману. Він майже завжди зявлявся, наче чекав. Допомагав поставити вазу, поправити картину, а іноді просто дивився, дозволяючи тиші говорити за них.
Колеги почали пліткувати. «Чому саме Олену щоразу відправляють туди?» питали. Вона не могла пояснити. Навіть сама не знала, чи це для нього просто гра, чи щось більше.
Одного дощового вечора, коли світло ліхтарів відбивалося у величезних вікнах номера, Олександр несподівано зупинив її.
Олено, залишись. Не як працівниця. Як жінка.
Вона завмерла, серце билося божевільно.
Я не можу Ви занадто далеко від мене.
Вгорі й унизу це лише ілюзія, сказав він, наближаючись. Важливе те, що ми відчуваємо.
Його пальці ледь торкнулися її запястя. Простий жест, який розтопив лід. У його очах не було пихи мільярдера лише бажання звичайного чоловіка.
Не хочу тебе лякати. Якщо підеш не зупиню. Але якщо залишишся, знатимеш: ти тут, бо я обрав тебе і ти теж мене обрала, навіть не усвідомлюючи цього.
Олена відчула, як її світ руйнується й відроджується водночас. Все життя вона тікала від надто сміливих мрій, боячись розбитися. Та саме тепер, під його поглядом, зрозуміла: деякі мрії варто ризикувати.
Вона несміливо підійшла. Він обійняв її з ніжністю, яка контрастувала з його силою. І вперше Олена почувалася не втомленою покоївкою, а бажаною жінкою.
Наступні ночі були наче сном. Він відкрив перед нею прихований світ: закриті ресторани, ночі їзди порожніми вулицями, довгі розмови, де він ділився своїми страхами. Для нього вона стала тим, що гроші не могли купити щирістю.
Та реальність наздогнала. Керівництво готелю дізналося про її візити й увагу мільярдера. Плітки стали надто голосними. Одного ранку менеджер викликав її:
Олено, тобі доведеться піти. Ти не можеш більше тут працювати.
Для неї це було як грім. Вона вийшла з маленькою валізою і важким серцем, певна, що їхня історія закінчилася.
Але того вечора, коли вона покидала готель, біля входу стояла чорна машина. Вікно опустилося, і Олександр
