**Гірке свято: драма Оксани**
Оксана сиділа за кухонним столом, знову перераховуючи гроші. Гаманець був майже порожній, а до зарплати ще цілий тиждень.
— Ну нічого собі, — зітхнула вона. — Але що поробиш? Така вже зарплата…
Треба було сплатити комуналку, купити продукти, але на що? Оксана блукала крамницею в центрі містечка Верховина, зітхаючи при погляді на цінники, які неначе зростали на очах. У підсумку вона могла собі дозволити лише молоко, батон і пачку макаронів. На олію грошей не вистачило, але маргарин був у кишені. Кава, чай, цукерки до чаю, улюблений сир — все це залишилося на полицях.
Оксані нічого не залишалося, окрім як іти до колишньої свекрухи за овочами. А там її чекало неминуче:
— А я ж тобі казала! — знову вимовила Ганна Іванівна.
Свекруха була жінкою суворою, але мудрою. Їй йшов сімдесят сьомий рік, і вона завжди виявлялася правою. Якби Оксана послухала її роки тому, можливо, зараз не нишпорила б у гаманці зі сльозами на очах. Може, жила б, як усі нормальні люди. Або навіть краще! Але що було, те минуло.
Два роки тому її чоловік, Тарас, пішов. І як пішов — прямо в день її народження. Оксана цілий день метушилася на кухні, накрила багатий стіл. Тарас сів, з задоволенням поїв і раптом заявив:
— Усе, Оксано. Годі. Я йду від тебе.
Вона завмерла, не вірячи своїм вухам. А він продовжив, не приховуючи роздратування:
— Тобі скільки сьогодні стукнуло? Сорок два, так? А мені сорок шість. У такому віці в нас уже онуки мають бути! А де вони? Немає їх. Бо дітей у нас нема. Ти їх народити не встигла!
— Що ти несеш? — Оксана задихнулася від образу. — Ти про що взагалі? Бідний, втомився, так? Які з тобою діти? Ти за кішкою не дивишся, вона в тебе голодна цілими днями ходить! Я по хаті навшпиньках ходжу, а ти кричиш, що шумлю! Які тобі діти? Та я, може, навмисне від тебе народжувати не хотіла!
Звідки в неї взялася така сміливість? І навіщо? Тарас, наче чекав цього, схопився, відсунув стілець і кинув на прощання:
— Поживу поки в іншому місці. Даю тобі час знайти житло. Хата ж моя!
Двері грюкнули, залишивши за собою мертву тишу. Оксана сиділа, не знаючи, що робити, а в грудях розросталася порожнеча.
Пізніше їй розповіли, що Тарас «трохи одружився» з молоденькою продавчинею з взуттєвого магазину, куди він якось зайшов за чобітьми. Розповідали із задоволенням, насолоджуючись, як її колишній бігав до неї з квітами. А квіти ті були з їхньої дачі — лілії, які Оксана роками доглядала: ніжно-рожеві, лимонно-жовті, тигрині, вогнево-червоні. Він вирвав їх з коренем, обламавши стебла, не шкодуючи.
Оксана шкодувала дівчину. Думає, що впіймала удачу? Ну-ну. Тарас пошкодував грошей на букет, пошкодує і на сукню, і на туфлі. Хоча, дивлячись на його нову обраницю — високу, міцну, впевнену, — ставало зрозуміло: шкодувати її не варто. Тарас явно обрав таку, щоб «дитячий сад цілий народила». Що ж, нехай спробує.
Чи знала свекруха про роман сина? При Оксані вона лаяла Тараса, але й їй діставалося:
— А я ж тобі що казала двадцять років тому? Завзято вдягаєш щось недотепне! Скільки я тобі нормальних речей подарувала? Де вони? Ось тепер і ходи сама!
Оксана пам’ятала ті «наряди» — величезні панталони до колін, з начосом, у кумедну квіточку. Тарас би втік ще раніше, побачивши її у такому.
Почався поділ майна. Тарас твердив: «Усе моє!» Але суд поділив все навпіл. Оксані діставалася дача, Тарасу — хата. Тут втрутилася Ганна Іванівна, яка вже роки жила на дачі, здаючи свою квартиру за гарні гроші:
— Так, діточки, а мене запитати не хочете? Оксана сюди навалиться, чоловіків заводитиме, а я куди?
— До себе додому, мамо, — буркнув Тарас.
— Ох ти, розумнику! А дівка твоя щодня на роботу невідомо як добиратиметься? А ти зі своєю продавчинею в хаті прохолонуватимеш?
У підсумку вирішили: Ганна Іванівна залишилася на дачі, свою квартиру віддала синові, а Оксана зберегла їхнє з Тарасом житло. Але лише вона зітхнула з полегшенням, як навалилася нова біда: суд поділив не тільки майно, а й борги. Тепер Оксана виплачувала половину кредиту Тараса. За «гарне життя» довелося платити.
Ось чому вона пленталася на автобусну зупинку. Автобуси у Верховині ходили рідко, раз на тиждень. Усі на авто, а в транспорті — лише бабусі, які знали одна одну все життя. Вони базікали, скаржилися на пенсії, ціни, обговорювали новини. Оксана мовчала, диОксана глянула на гори, де сонце тонуло у червоному, і зрозуміла, що тепер її життя — це вже зовсім інша казка.
