Сорок років ми прожили під одним дахом, а тепер, у шістдесят три, ти раптом вирішив усе змінити?
Марія сиділа в старому улюбленому кріслі біля вікна, спостерігаючи, як на вулиці стемніло, згадуючи буремний день. Тільки-но вона схвильовано накривала на вечерю, чекаючи з села чоловіка, як Василь зайшов у хату без рибальських трофеїв, лише з важкими думками.
Я хочу, щоб ми розлучилися, тихо, з відведеним поглядом мовив Василь. Наші доньки давно дорослі, онуки зайняті своїм життям… Не хочу сварок, хай кожен продовжить життя своєю дорогою.
Ми разом сорок літ! Ти забезпечував родину й тепер лишаєш усе? Що буде далі? голос Марії затремтів.
Ти залишишся в квартирі у Львові, а я переїду до дачного будиночку під Стриєм, Василь вже все для себе вирішив. Ділити нема що, усе після нас перейде донькам.
Як її звуть? гірко спитала Марія.
Василь почервонів, почав квапливо щось шукати в кишенях, вдаючи, що не почув. Поведінка його лиш підтверджувала у шістдесят три відшукалася нова супутниця. Колись Марія була щаслива з Василем, не думала про такі випробування. Здавалося, на схилі віку самотність стане її вірною тінню.
Мамо, не засмучуйся, заспокоювали доньки Вікторія та Олеся. Тато просто заблукав у новому житті, а ти ще себе покажеш!
Дівчатка, мені не до змін, зітхала Марія. Та й нема сенсу щось доводити. Доживатиму віку з вами і дітками, у вас є своє щастя.
Віка й Олеся вирушили до батька на дачу поговорити про усе це. Повернулися вони смутні, але Марія мовчки приймала їх підтримку, не ставила зайвих питань. Навіть коли знайомі й рідня докучали розпитуваннями.
От тобі й маєш: прожила з чоловіком усе життя, а він подався до іншої, шепотіли сусідки у під’їзді. Молодша вона чи багатша?
Марія не знала, що казати, та й сама часто думала, якою є та нова жінка. Задля цікавості одного ранку поїхала до Василя на дачу, взяти закрутки з погреба. Не попередила хотіла зустріти розлучницю, і таки зустріла.
Василю, ти міг би і попередити про візит колишньої, з напускною холодністю говорила пишно нафарбована пані. Маємо свої плани, тут їй нема чого робити.
То ти обрав це? спитала Марія, кидаючи оком на суперницю.
Ти ще довго тут стоятимеш? Я, до речі, на кілька років молодша, і виглядаю ліпше, зверхньо буркотіла пані.
Якщо у такому віці вважати, що зовнішність найголовніше, пробурмотіла Марія, ловлячи розгублений погляд Василя.
Дорогою до автобусної зупинки пані намагалася її добряче образити, але Марія трималася. Тільки вдома дозволила собі сльози і подзвонила сестрі Ніні.
Та не переймайся ти, заварювала мяту Nina. Кажеш, нова дружина Василя не надто гарна й розумна.
А може я й справді виглядаю старою, сумнівалася Марія.
Ти маєш гарний вигляд, щиро відповідала Ніна. Але ж, хто одягає леопардові лосини у сімдесят? Головне не в обновках, а в гідності. Кожна має цінувати свій вік.
Марія дивилася у дзеркало й погоджувалась: здоров’я у неї нормальне, дочок має турботливих, а виградатися в молодіжному не її стиль. Вона швидше любила простоту і спокій.
Якщо ти вже вільна жінка, живи для себе, переконувала Ніна. Ходи зі мною до театру, знайомся з людьми! Вік не перешкода для радості.
Сестра слово стримала: стали ходити на вистави, іноді гуляли по парку, навіть організували невеличкий гурток за інтересами. Там був і чоловік, який проявляв прихильність до Марії, але вона тихенько обірвала ці залицяння.
Чув, що ти тепер по театрах гуляєш, пожартував Василь, зустрівши Марію біля ринку. Може, знову заміж вийдеш?
А ти чого поїхав аж сюди за продуктами? На дачі хіба нема магазину чи Тетяна не готує? Марія всміхнулася.
Та я звик тут усе купувати. В нашому віці важко міняти звички, відповів Василь.
Марія не стала продовжувати розмову і пішла додому. Тоді Василь ще більше відчув, як йому бракує спокою, що мав біля Марії. З Тетяною, веселої та метушливої, життя стало шумним, але не теплим.
Перший час усе здавалося новим і захопливим. А згодом з’ясувалося: Тетяні до вподоби гуляти на вечірках, теревенити з сусідами, а домашнє життя її не цікавить.
Василь дедалі гостріше бажав повернутись до того, що втрачено. Після випадкової зустрічі з Марією ця туга стала ще сильнішою. Вона залишилася доброю, гордою і скромною.
Ти знову приніс курагу, а я просила чорнослив! вередувала Тетяна, хапаючи продукти. Сир не той, майонезу нема, про все доводиться нагадувати!
Раніше все дбала Марія, або ми разом, а зараз сам усе маю робити, обурився Василь.
Перестань порівнювати мене з твоєю екс-дружиною! Може, ти й справді шкодуєш, що покинув її? кричала Тетяна.
Василь не відповів, хоча справді шкодував. Марія нічого не влаштовувала, лиш залишалася собою це було головне, те чого бракувало Василю.
Він кілька разів хотів подзвонити Марії або навідатись, але тільки наважився прийти до її дверей після чергової сварки з Тетяною.
Ти щось залишив? сухо спитала Марія, не пустивши далі за поріг.
Хотів поговорити… Є хвилина? зніяковіло промовив Василь, вловивши аромат її знаменитого сливового пирога.
Нема ні часу, ні бажання, відповіла Марія. Забирай речі, якщо треба, я чекаю гостей.
Василь пішов, нічого не сказавши, хоча думок і жалю було чимало. На дачі сам готував собі їжу, а Тетяна все носилася по селу без упину. Після її чергового скандалу Василь дав їй кілька днів, щоб зібрати речі.
Василь зрозумів: назад дороги немає. Марія не поверне віри, прощення не буде. Може, через роки вони поговорять, але сімя залишилася в минулому.
Віднині він жив на дачі під Стриєм. Марія залишалась господинею квартири у Львові, підтримувала зв’язок із доньками, водила онуків до музеїв, ходила на концерти. У цьому новому смислі життя місця для Василя вже не було.
Вітер носив по вулицях гіркі відгомони старого життя, а Марія поступово навчилася цінувати самотній вечір, чашку запашного чаю та теплі розмови з близькими, що лишились поруч.
