Слухай, все якось незручно, у сусідів на городах давно вже чисто, а в нас, як більмо на оці. Ми з мамою, може, й піднялися б та повикопували все. Але мене артрит крутить, а маму, біда, так спину прихопило, що ледве рухається.
От чому я й зайшов до Мишка батько у руках кепку жмакав, трохи розгублений. Каже: Мишку, допоможеш із мамою картоплю докопати? Соромно, у всіх город прибраний, а в нас ніби всі вже насміхаються. Сам би давно вскочив, але руки-ноги не слухаються, а в мами взагалі зі спиною біда.
Мишко тіки чобота натягує та й бурчить:
Та скільки ж ви тої картоплі садите? У вас же не дитячий будинок… Сьогодні не можу, батю, їду в район справи порішати.
Батько вже хотів щось докинути, але тільки рукою махнув і пішов. Вийшов у двір, схопив вила й, кульгаючи, потягнувся до городу.
Анфіса, перевязавши спину теплою шерстяною хусткою, йде поруч:
Ну що, Миколо, приїдуть колись діти?
А він гаркнув, мовляв:
Ага, зара! Бери відро й ходімо збирати. Пятьох нажили, і нікому батькам допомогти. Швидше давай, стара, може хоч сьогодні щось зробимо!
Тим часом Ірина, Мишкова дружина, стоїть над ним і дорікає:
Що ви всі в мене за такі самі по собі, а на батьків часу немає стид який. Якби мої живі були, я б вже летіла, забула про все.
Михайло її обіймає:
І справді вийшло негарно. Скільки ж можна поруч жити і навіть допомогти батькам не знайти годину. Давай так: я на роботі візьму відгул, а ти подзвони усім нашим може зберемося разом.
Ірина тільки то й зробила, як телефон схопила:
Ну що, не можете? Робота? Вона в усіх, знаєте, не закінчується. Відгул беріть, не маленькі вже, не соромно батькам на старість рук не подати? Дітей не з ким лишити? Беріть з собою! На свіжому повітрі краще, чим сидіти за планшетом. Чекаємо!
Хтось словами, когось погрозами, Ірина всіх переконала.
Тим часом дід Микола витирає лоба, сів на колоду:
Ну, Анфісо, мабуть до першого снігу картоплю й копати будемо. Ото садили, стільки нащо? Все “А раптом дітям не стане”. А де ті діти? Навіть не приїдуть зайвий раз. А раніше ж як було всі гуртом, той сміх, ті розмови, й до обіду з городом закінчили.
Анфіса слухає, а тут:
Миколо, чуєш, хтось заїхав! Піди, подивися.
Дід Микола тягнеться до воріт І справді, сміх, крики, малеча по двору розлітається. І діти наші, й онуки. Радість така, аж серце тисне.
Ну що, тату, де твій реманент? жартує Михайло.
Все на місці! Що, забув уже? намагається жартома відповісти, хоча й сльози на очах.
Тут і закрутилось один лопатою, другий у відро, третій картоплю в сарай носить. Анфісу швидко в дім відправили, щоб спину жаліти. А невістки вже рукави підкочують треба ж потім всіх нагодувати.
Та де там! Анфісу не всидиш то поради подасть, то допоможе.
А на городі справжнє свято!
Мишко, памятаєш, ти мені малим картоплиною по чолі дав? сміється Сергій.
Оце ж вам і відповідь! сміється Мишко.
Дід тільки крекче:
Та диви, старі, а граються як хлопчаки!
Ура! Город викопали, бадилля в купу склали, картоплю під навіс затягли. Час перекусити!
Розклали великий стіл просто на подвірї, зібрали усіх сміх, жарти, хто що згадав із дитинства.
Анфіса так і крає серце тихцем сльозу раз по раз витирає. Хочеться сказати золоті діти. Сусіди минають двір, зупиняються, вітаються, хвалять: Дай Боже кожному такої сімї! А хтось стоїть, зітхає свої рідко приїжджають…
Іринка до Мишка шепоче:
А на роботі що ти сказав?
Обіймає її:
Правду сказав. Потрібно батькам допомогти це свята справа, так і відпустили одразу.
Слухай, не забувай про своїх рідних, особливо батьків. Вони рідко просять, їм незручно іноді нагадати про себе, але ж раді бачити нас завжди хоч ненадовго, аби в одного столу.
