Ольга Василівна стояла біля вікна й спостерігала, як її сусідка Ганна Сергіївна розвішує білизну у дворi. Кожен рух тієї здавався їй навмисне повільним, ніби Ганна спеціально тягнула час, щоб довше постояти перед чужими вікнами.
— Ось знов ця коза виставляється, — промовила Ольга Василівна, зціпивши край фіранки. — Мабуть, думає, що всі на неї дивляться.
Ганна Сергіївна тим часом розвішувала випране, наспівуючи під ніс. Вона була на чотири роки молодша за Ольгу, але виглядала на всі свої п’ятдесят шість. Завжди зачісана, сукні випрасувані, черевики начищені. І ця її манера триматися — пряма спина, піднятий підборідь — дратувала Ольгу Василівну до скреготання зубів.
Сусідки мешкали поруч уже понад двадцять років, і весь цей час між ними теплася якась незрозуміла ворожнеча. Почалося з дрібниці — Ганна одного разу зауважила, що Ольга неправильно саджає герань у палісаднику. Порадила, як краще. Ольга сприйняла це як нахабне втручання.
— Я сама знаю, як квіти саджати! — відрізала вона тоді. — Не вчіть мене жити!
— Та я ж просто хотіла допомогти, — зніяковіло відповіла Ганна. — У мене такі самі росли на городі, дуже гарні були.
— Не треба мені вашої допомоги! — різко сказала Ольга й демонстративно відвернулась.
З того часу вони віталися через силу, а частіше просто робили вигляд, що не помічають одне одну. Ольга Василівна у кожному вчинку сусідки бачила прихований підступ чи бажання її принизити. Коли Ганна купувала нову сумочку, Ольга вважала, що та хвастається. Коли пекла пироги, запах яких розносився під’їздом, — що назло їй старається, мовляв, дивіться, яка я господиня.
— Мамо, ну чого ти до неї чіпляєшся? — казала Олина донька Катря, коли приїздила в гості. — Звичайна жінка, що ти в ній такого поганого знаходиш?
— Ти її не знаєш, — похмуро відповідала Ольга Василівна. — Вона тільки зовні така поряднА потім вони зрозуміли, що двір не такий вже й великий, щоб ненавидіти, але достатньо великий, щоб знайти рідну душу поруч.
