Спадщина чужої крові
Олеся повернулася з роботи. Пуста квартира зустріла її глухою тишею, де кожен крок і кожен зітк відлунювали наче в порожнечі. Вона вже не намагалася звикнути — за останні два місяці самотність стала не просто звичкою, а другою шкірою. Чоловіка не стало. Тарас — її опора, її кохання, її життя — загинув у страшній аварії. І все, що було збудоване роками, в мить розлетілося.
Разом вони прожили сімнадцять років. Щасливих, світлих, справжніх. Після першого невдалого шлюбу Олесі, після болю та втечі від п’яних ударів, саме Тарас став тим, хто повернув їй віру в добро й любов. Він не просто прийняв її з двома дітьми — він подарував їм дім, турботу й справжнє тепло.
Тоді він жив на околиці Черкас, у невеликому будиночку з бабусею — жінкою, яка виростила його замість батьків. Старенька була хворою, ледве пересувалася. А Тарас постійно їздив у відрядження. Він і розмістив оголошення — шукав помічницю для бабусі. На нього відгукнулася Олеся. Втомлена, з дітьми на руках, без даху над головою. Подруга прихистила їх на кілька днів, а далі — як Бог дасть.
— Я не зможу платити багато, — сказав тоді Тарас, дивлячись їй прямо у вічі.
— Мені не важливі гроші. Мені просто потрібна робота і хоч якийсь дах, — відповіла вона.
І Тарас, подумавши, промовив:
— Поживите поки у нас. Я через кілька дній виїжджаю, бабусі буде легше, якщо хтось буде поруч.
Так вона залишилася. Через три місяці вони вже жили як родина. Любов прийшла не відразу, але коли прийшла — поселилася назавжди. Тарас став батьком для її дітей, справжнім. Минали роки. Діти виросли, роз’їхалися. А Тарас і Олеся — все разом. Нерозлийвода.
— Через тиждень п’ятнадцять років, як ти з’явилася в моєму житті, — одного разу сказав Тарас і обійняв її.
— Не нагадуй, — засміялася Олеся. — Ти для мене і без штампа чоловік. Найулюбленіший.
— Ну от і подамо в ЗАГС. Нехай буде все як слід.
Вони розписалися. Не розкішно. Без фати й банкету. Просто поставили підписи — і вийшли на вулицю під руку, сміючись. Вони були щасливі. І в них були мрії.
Після смерті бабусі вони з Тарасом захопилися ідеєю — створити приватний пансіонат для літніх. Покинутий будинок неподалік від міста, кредити, державна субсидія, заощадження — вони вклали все. До кінця року мав бути запуск. Але все змінила аварія.
Тепер все лежало на плечах Олесі. І вона готова була боротися — заради їхньої спільної мрії.
У нотаріальній конторі запитали:
— Інших спадкоємців першої черги не було?
— Ні, — впевнено сказала вона. — У нього не було своїх дітей, а моїх він не усиновлював. Бабуся померла п’ять років тому.
— Батьки?
Олеся знизала плечима.
— Матір позбавили прав давно, а батько… Тарас говорив, що той інОдного вечора, коли вона переглядала старі фото, перед нею знову постало його обличчя, і вона зрозуміла, що його любов залишиться з нею назавжди.
