Коли рідня стукає у двері: історія про спадщину, яку не поділити на трьох
Богдан увійшов у кімнату, де дружина дивилася серіал, і спокійно повідомив:
— Мені дзвонив брат. Каже, що вони з Олесею хочуть у суботу приїхати. Потрібно поговорити.
— Чудово! Ти ж знаєш, я завжди рада гостям, — усміхнулася Соломія.
— Тільки він додав, що розмова буде серйозна, — промовив Богдан і якось тривожно глянув на дружину. — Без дружин, тільки удвох.
— А ти не здогадуєшся, про що йтиметься? — Соломія напружилася.
Богдан замовк, опустив очі… І тут зрозумів: усе ж таки в спадщині річ.
Два місяці тому Богдан і Соломія оформили права на спадок. Тітка Марія, старша сестра їхньої матері, не мала дітей і все життя прожила сама, але була жінкою сильною. Коли здоров’я почало підводити, вона покликала на допомогу небожів. Лише Богдан і Соломія доглядали за нею — возили по лікарях, купували продукти, оплачували сидінку, везели до санаторію. Інші родичі — лише листівку на свята надсилали.
Не дивно, що тітка Марія заповіла все їм: і двокімнатну квартиру в центрі міста, і затишну дачу на околиці.
Субота. Олеся і Василь приїхали вчасно. Без усмішок, без зайвих слів. Сіли у вітальні й одразу заговорили:
— Гаразд, тітка заповіла вам квартиру. Але дача — це вже занадто, — почав Василь.
— Ми за нею доглядали! — додала Олеся. — Косили траву, поливали клумби. Ми з дітьми там все літо жили.
— А тітку хоч раз увесь рік вивозили? — спокійно запитала Соломія. — Хоч раз виконали її прохання? Вона ж вас благала відвезти її на дачу, подихати свіжим повітрям…
— Ну, у нас свої клопоти. Діти, робота… — пробурчала Олеся.
— Ось тому тітка все й вирішила по-своєму, — тихо сказав Богдан.
— Ви її просто обдурили! — не витримав Василь. — Ти що, не чоловік, якщо з ріднею не можеш поділитися?!
— А ти чоловік, якщо за розвалюху б’єшся? — спокійно, але різко відповів брат.
Гості пішли злі. Але наступного ранку дзвонив телефон.
— Богдане, ти що, замки на дачі змінив? — люто кричав Василь. — Ми з Романом приїхали за своїми речами, а потрапити не можемо!
— Змінив. Бо не попередили. Приїжджайте наступної суботи — будемо розбирати. Заберете своє, — відповів Богдан і поклав слухавку.
— Ти ж знала? — здивувався він, повернувшись до дружини.
— А ти не знав своїх родичів? Якби ти не замінив замки, вони б і меблі вивезли. Не сумуй.
Через місяць вони продали і дачу, і свою трешку. Купили простористу квартиру біля моря — у Ялті. Затишний двір, школа поруч, робота знайшлася швидко: Богдан влаштувався у порт, Соломія — у початкову школу.
А донька — Мар’яна — залишилася жити у тітчиній квартирі, вчилася в університеті.
Здавалося б, життя налагодилося. Але з березня почався шквал дзвінків.
— Дачі в нас більше немає, — говорила Олеся по телефону. — То ми всією родиною до вас. На початку липня. І Миколкину онуку з собою візьмемо!
— А ви бронюйте готель, — спокійно відповів Богдан. — Ми тут живемо, а не відпочиваємо. І гостей не чекаємо.
— А твоя теща з тестем у вас у вересні жили! — обурювалася Олеся.
— Бо це батьки моєї дружини. Наших би теж приютили, якби були живі. А для всієї вашої юріАле Богдан лише знизав плечима та вимкнув телефон, адже знав – спокій його родини тепер важливіший за всі сварки.
