Спочатку крем, потім усе інше
З Тарасом ми знайомі вже з п’ятнадцять років. Але справжніми друзями стали лише пару років тому — коли обидва майже одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розсипався з гучним хлопанням дверей та скандалами. У мене — тихійше, та й то не без потрясінь. Горілку ми не пили, не потонули в саможалі — просто крутили педалі набережними, мчали лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер у обличчя. Чоловічу дружбу зміцнює не алкоголь, а прагнення до волі. Такої, щоб ні перед ким не звітуватись, не пояснюватись, не тягнути за собою валізу чужих очікувань.
Обидва різко схудли. Від живота, що колись акуратно нависав над ременем, не лишилось і сліду. Воля — вона й від зайвих кілограмів лікує. І ось одного теплого липневого вечора їдемо ми з Тарасом через парк. Він раптом відпускає руль, розкидає руки, закидає голову та гукає на весь сквер:
— Вільноооо!
Собаки пенсіонерок скаженіли від страху. А він — регоче. Такий щасливий, що аж заздриш.
Так ми прожили рік — самотні, задоволені, стрункі, нікому нічого не винні. Але одного разу я завітав до Тараса. Привіз новий велосипед — хвалився, хотів похизуватись. Я торкнувся рами, покрутив кермо, забруднив руки мастилом і пішов у ванну митися. І ось, поки вмивав долоні, погляд мій впав на рожеву баночку. Маленьку, жіночу, із золотастою кришкою. Крем.
— Тарасе! — скрикнув я. — Ти що? Кремом мажешся?!
Він засміявся, як той, кого ось-ось спіймають на гарячому.
— Це Олесине. Залишила, щоб туди-сюди не возити.
— Олесине? А хто це ще така?
— Ну… Я тобі не розповідав?
Звісно, не розповідав. А даремно.
Виявилось, місяць тому він познайомився з дівчиною. Олеся, юристка, будує кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, залишається на ніч. Залишила крем. Один. Поки що один.
— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалось.
— Що почалось?
— Не зрозумів? Це як у фільмі «Чужі». Спочатку — ембріон у тілі. Потім він виростає і пожирає тебе зсередини. Цей крем — ембріон.
Тарас відмахнувся. Але я-то знав, про що мова. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вторгаються з криком і валізами. Вони ставлять баночку. Потім щітку. Потім подушку. Вони чекають, поки розслабишся. А потім… потім навіть не помічаєш, як ванна повна рожевого, балкон — коробками, а серце — тривогою.
Незабаром Тарас запросив мене в гості. Познайомитись. Олеся виявилась на диво приємною. З сережками-гвоздиками, охайною зачіскою та усмішкою, у яку важко не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.
Я знову зайшов у ванну. Там вже були рожева щітка і крем для рук. А сережки спокійно лежали в мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, заражений.
Минув ще місяць. Я запропонував Тарасові проїхатись нашим улюбленим маршрутом. Він ухилявся. Я приїхав, щоб витягти його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.
— Ваню, ну ти б хоч подзвонив.
Із кімнати голос Олесі:
— Тарасику, хто там?
Він:
— Ваня… насос… завітав…
Я зайшов умитись — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, крем для гоління та лосьйон юрбою тіснилися в кутку. Все інше — баночки, пляшечки, тюбики, аромати. А на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господарі.
Я пішов мовчки.
Через пару тижнів він покликав мене на допомогу — складали шафу. Викидали непотріб, переставляли меблі. Олеся командувала:
— Так, ось це ще на смітник. Ні, і це теж! Книги — сюди!
Тарас щось мляво намагався сказати — вона переступала через його спроби, наче через розкидані шкарпетки.
— Слухай, а тобі велосипед не потрібен? — спитала вона у мене. — А то він у нас місце на балконі займає.
Тоді я все зрозумів остаточно. Воля Тараса загинула. Її більше не існувало. Спочатку — баночка крему. Потім — увесь дім. Потім — балкон. Потім — серце.
Чоловіки! Якщо дорожите незалежністю — не впускайте жінок у свій простір. Ані на крихту. Все починається з «невинного» крему. А закінчується тим, що самі не пам’ятаєте, хто ви, звідки і чому у вашій шафі висить халат із мереживом.
Минув рік. Ми з Тарасом листувались рідко. Я їздив самотньо. Було сумно. Та в мене лишилось головне — воля.
А потім я зустрів Мар’яну. Усе пішло за класикою. Вона лагідна, добра, нічого не вимагає. Лише раз, скромно, майже шепотом:
— Можна я залишу в тебе крем? Щоб не возити?
І я не сказав «ні». Бо закохався.
Тепер усе. Вірус запущено.
І я відчуваю — мій кінець близько.
Пробачте мене, браття.
Прощавайте.
