Колись я для свекрухи була і змією, і ледащом. А тепер – чи не свята: дзвонить мало не щодня й вибачається. Та я їй ані на гріш не вірю. Хочеться сказати лиш одне: «Так вам і треба! Пожинайте, що посіяли!»
У 2017-му я вийшла за Петра. Ми разом гризли граніт науки, зустрілися на першому курсі університету, а після бакалаврату пішли до РАЦСу. Я сама не львів’янка – приїхала з маленького села під Львовом.
Оскільки ми були ще студентами й гривень не мали, вирішили пожити в свекрухи. Ольга Мирославівна мала власну трикімнатну квартиру в центрі міста з добрим ремонтом. Я спершу погодилася на таку авантюру – так швидше назбираємо на свою хату, а не витрачатимемося на оренду.
Та свекруха мене не прийняла. Не соромилася казати, що бажала синові ліпшої жінки:
– Село немите. Тут, у місті, інші закони, дорогенька. Гадала, вискочиш заміж, аби квартиру віджати? Не вийде!
Хоча я на той час уже знайшла роботу – помічницею в бюро перекладів. І після того ще вдома намагалася прибрати, зготувати. Але й тут не могла догодити свекрусі.
– Що то за помиї?
– Це борщик, свіженький, щойно зварила.
– Ти, певно, такі борщі на помиї свиням готувала!
Петро навіть не пробував з матір’ю говорити – боявся до смерті. Переживав, аби вона нас не вигнала з квартири.
Та на цьому проблеми не скінчилися. За рік ми назбирали чималу суму, однак усі ті гроші пішли свекрусі на ремонт. Купили новий холодильник, мікрохвильовку, раковину, витяжку, шафки. А старий холодильник свекруха не викинула – поставила в нашу спальню. І там ми зберігали всі свої продукти. Якось узяла в неї шматок масла – такий ґвалт зняла, наче я її пограбувала!
Я жила в тому дурдомі ще три роки. А коли прийшов вірус, усе пішло шкереберть. Петра звільнили, він постійно сидів удома. Я працювала дистанційно, видали робочий ноутбук.
Тільки свекруха й тут причепилася:
– То робота? Краще б устала та посуд помила!
– Зараз. Тільки папери заповню – і все.
– А їсти готувати? Петро вже, глянь, як схуд! Ти погана господиня!
Я не витримала. Зібрала речі й повернулася до батьків у село. Петро тоді лише раз подзвонив – просив помиритися з мамою.
Ну, так ми розлучилися. Я, слава Богу, працювала добре, спромоглася купити квартиру в місті. А нещодавно ще й машину придбала. Тепер живу у Львові, відкрила власне бюро перекладів, маю чудових співробітників.
І от місяць тому до мене несподівано подзвонила свекруха:
– Настусю, ти така розумниця. Чула, що маєш хорошу роботу. Я завжди казала, що ти багато чого досягнеш у житті.
Я аж дар мови втратила: згадала, як вона мене колись «хвалила».
– Ну дякую…
– А ти ще заміж не вийшла?
– Ні. А вам яке діло?
– Та Петро без тебе в’яне, марніє. Може, ви б зустрілися?
Виявилось, Петро після розлучення нікого так і не знайшов – ні жінки, ні роботи. Всі ці роки сидів у матері на шиї, перебивався якимись випадковими заробітками.
І, мабуть, свекруха дізналася про мій бізнес і квартиру, от і вирішила так «помиритися». Тепер дзвонить мало не щодня. Мені це набридло, і я вирішила поставити крапку.
– Знаєте, ви, напевно, забули, як називали мене селом немитим, як критикували мою страву, як сварилися навіть за цю роботу!
– Так то було давно. А що було – те загуло.
– Ні, так не працює. От вас Бог за те й покарав! Самі няньчте свого синочка й шукайте йому гідну жінку. Бо я ж – село немите!
Мені ані краплі не соромно, що я так відшила свекруху. Точніше, колишню свекруху. Вона сама зруйнувала нашу сім’ю, а тепер надумала миритися? Дякую, але, як кажуть, у двічі в одну річку не ступиш.
